Особливий об'єкт їхньої уваги -- моральний стан людини і суспільства, який викликає у віруючих виправдане хвилювання. На думку протестантів, головна причина сумнівної моральності сучасної технократичної, урбанізованої, знеособленої людини міститься у ній самій, а вже потім у зовнішніх факторах (політична система, спосіб життя тощо). Адже суспільство -- це передусім люди, отже, потрібно йти від людини. "Христос вчить, що головна причина будь-яких вад мирського життя -- не матеріальна, а духовна" [84; 90]. Якщо так, то і засоби розв'язання нагальних суспільних проблем -- прерогатива релігії. "Світ перевантажений соціальними, моральними й економічними проблемами. Люди гинуть... Світ потребує Христа. Місія церкви -- кинути рятувальний канат тим, хто гине" [41; 231].

З цього огляду сучасний протестантизм оцінює більшість соціально-етичних аспектів буття -- особистого і колективного. Наприклад, баптистська, адвентистська, п'ятидесятницька церкви дотримуються цілком визначеної загальнохристиянської позиції стосовно абортів. Будь-які втручання у біологічну природу жінки, вважають вони, не можуть бути моральними, бо протирічать Божому замислові. Такий же осуд викликає у протестантів євтаназія (умертвіння безнадійно хворих з гуманних, з погляду медичної етики, міркувань), пересадка органів, генна інженерія і будь-які експерименти у галузі біомедицини. На їх думку, цілісність біологічної природи людини -- це, передусім, питання її Божественної природи. Ніхто з людей не повинен втручатись у задуману Богом будівлю Всесвіту і людини, оскільки цей задум єдино правильний, найгуманніший. Віруючі переконані, що кожен несе відповідальність перед Богом за власні вчинки, і зобов'язаний дотримуватися тих заповітів служіння і добра, котрі залишив Христос. У соціальній проекції розуміння добра для багатьох протестантів -- це і вимога абсолютної відмови від алкоголю й куріння, азартних ігор і нездорового способу життя. Причому, вони не тільки засуджують подібну поведінку, а й прагнуть надати практичну допомогу.

Соціально-етичні уявлення протестантів визначають їхнє ставлення до глобальних проблем сучасності: війни і миру, екологічної, енергетичної, демографічної, сировинної, неґативних наслідків НТР, урбанізації тощо. За позицією протестантських церков, віруючі повинні взяти найактивнішу участь у розв'язанні цих проблем. Саме з цього погляду розглядають вони посилення євангелізаційної практики: адже власними зусиллями ніхто не спроможний подолати труднощі, без втручання Бога гідне існування людини, побудова справедливого суспільства неможливі, "Прийди до Христа!" -- це єдиний шлях до індивідуального і колективного спасіння.

З іншого боку, питома вага молодих людей в протестантських громадах майже тотожна питомій вазі осіб між 16-18 роками (коли, як правило, вихідці з протестантських родин приймають водне хрещення) і 29-30 роками (гранична межа, на думку демографів і соціологів, молодіжного віку) у складі населення України. Причому у великих міських громадах питома в молодих людей сягає 25, 30 і навіть 40%. Ці дані наводять у своєму дослідженні науковці Бунечко І.Г. та Пхиденко С.С.

Зростання молодіжного прошарку в протестантських громадах далеко не в останню чергу є результатом реалізації гнучкої й надто ефективної програми релігійного виховання та навчання дітей безпосередньо в родинах, що забезпечило стабільність протестантських традиції за виключно несприятливих умов. Традиції боротьби з перетворення сім'ї у "домашню церкву", "духовну фортецю" сягають ще часів виснажливого спротиву панівній церкві, коли послаблення конфесійного навчання і виховання в сім'ї могло мати наслідком ерозію протестантської спільноти вже за життя наступної генерації. Цей досвід був одним з вирішальних чинників життєздатності протестантизму в радянський час. До того ж, усі протестантські конфесії наполягають на беззастережному виконанні біблійних приписів і категорично відкидають штучне обмеження дітонародження. Висока дітність, неприпустимість її регуляції виступає і релігійним обов'язком, і обов'язком перед одновірцями, і умовою благополуччя всієї спільноти. "Ті, хто піклуються про зростання церкви, - підкреслює адвентистський автор, - не бояться мати великі родини" [10; 126-137]. Коефіцієнт дітності, за деякими дослідженнями, у протестантів набагато вищий за середній, особливо у містах: 348 дітей на сто протестантських сімей, що мешкають у містах, проти 140 дітей на сто середніх міських сімей [87; 39]. Висока дітність кардинально впливає на атмосферу родини, характер наслідування соціального й духовного досвіду її старших поколінь і дуже істотно позначається на забезпеченні безперервності релігійної традиції.

Насамкінець, розглядаючи соціально-демографічну структуру українського протестантизму, можна зазначити, що він є здебільшого міським конфесійним згромадженням. Понад половина євангельських християн-баптистів від їхньої загальної кількості в Україні, переважна кількість прихильників колишньої Ради церков ЄХБ, велика кількість, п'ятидесятників мешкають у містах. Виняток донедавна становили свідки Єгови, більшість яких мешкала у селах Західної України. Ці дані приводить у своїх дослідженнях український науковець, релігієзнавець Єленський В.

Адаптація протестантів до багатополюсного соціокультурного середовища великого міста протягом останніх 60-х років убирає в себе чи не весь драматизм зламу соціально-демографічної структури України, яка відбувалася не еволюційним, а насильницьким шляхом і вимагає спеціального монографічного дослідження. Тут лише зазначимо, що більшість протестантів - сільських мігрантів не відчували себе мігрантами незворотними; їхнє вживлення у міське середовище (через виняткову жорсткість і ворожість цього середовища) більше дезадаптивний, аніж адаптивний процес, формування специфічної субкультури, створення соціально-психологічної ніші, особливої моделі поведінки і взагалі способу життя, що був здатним забезпечити збереження конфесійних цінностей і запобігти їхній асиміляції агресивно секулярним містом. Вивільнення релігійних спільнот від тиску тоталітарного режиму принципово змінило становище протестантських громад у суспільстві. Протестанти, чиє існування в радянську добу наближалося до умов соціально-духовного гетто, чи не найпозитивніше сприйняли вже перші кроки горбачовського керівництва, спрямовані на усунення перешкод у задоволенні елементарних релігійних потреб і взагалі - спроби реформування суспільства.

Соціологічні дослідження, здійснені протягом 1988р. серед молодих протестантів у Волинській, Закарпатській, Дніпропетровській, Чернівецькій областях та м. Києві, засвідчили їхню беззастережну підтримку політики перебудови і прагнення вирватися із накинутої протестантам зовнішніми обставинами своєрідної соціальної капсулізації. У досить стислий термін євангельським християнам-баптистам, адвентистам сьомого дня і п'ятидесятникам вдалося втілити у життя конкретні і досить значущі милосердницькі та доброчинні проекти, пов'язані із опікуванням людьми похилого віку, хворими, самотніми, сиротами ув'язненими тощо [52; 145]. Протестанти буквально "увірвалися" у суспільство, яке протягом десятиліть зневажало їх, наполегливо,, прагнучи довести йому велику перевагу власних вартостей.

Водночас нова ситуація викликала гостру потребу зосередження богословських і релігійно-інституційних зусиль для адекватної відповіді на її виклик. Відкритість "світові" кардинально змінювала соціально-психологічну структуру вітчизняної протестантської громади, яка дотепер будувалася на обов'язковому виконанні всіх своїх приписів всіма своїми членами, моральної опозиційності до секулярного середовища. Громада надійно контролювала позакультову діяльність своїх членів, а для її мотивації наявність або відсутність санкції одновірців мала дуже часто вирішальне значення. Активне залучення віруючих до соціального процесу вимагало специфічно богословського обґрунтування цієї активності.

Наприкінці 80-х рр. актуалізація богословської думки, спрямованої на вироблення такої моделі світської активності, яка б ґрунтувалась на традиційних віроповчальних і організаційних принципах, стала доволі помітним явищем. Ця модель мала гармонійно поєднати служіння світові із служінням Богові. Адже порушення балансу між цими видами служіння могло призвести до вивільнення соціальної активності протестантів від ідейно-мотиваційного, а можливо й організаційного патронату релігійної спільноти. Водночас становлення такої моделі вимагає відповідного інтелектуального потенціалу і богословської школи, яку українські протестанти просто не могли вибудувати (до речі, слабкість теоретичного базису євангельсько-баптистські лідери визнавали серйозною небезпекою для братства).

Але практична лінія в цій царині керівництва баптистів, адвентистів і п'ятидесятників може бути характеризована таким чином. З одного боку, - це курс на послідовне витіснення сектантських нашарувань, які полягають у беззастережному відкиненні неконфесійної культури, негативних настроях, запереченні екуменічного руху, взагалі відчуженості щодо світу. З іншого, - це входження в "світ", але незмішання з ним, позиція "понад світом" статус "солі землі", спільноти, яка цілком цілеспрямовано впливає на "світ" і ретельно фільтрує його зворотні імпульси. Тому дуже помітні "прориви" в соціальному богослов'ї урівноважуються зверненням до консервативних ідей, старої спадщини. Тим більше, що численні прошарки віруючих, особливо старшого віку, зміни і нововведення сприймають як падіння духовного стану церкви і поступки "світові". Тому у виступах, скажімо, баптистських діячів звучать застереження щодо надмірного захоплення церкви "світськими справами", вимоги не забувати, що для неї головним завжди було і залишається не "горизонтальне", а "вертикальне" служіння: "Колись Господь Ісус Христос висловив докір на адресу горизонтальної активності Марфи і схвалив "вертикальне" споглядання Марії, яка сиділа біля ніг Ісуса Христа", - наголошують протестанські богослови. На 22 з'їзді євангельських християн-баптистів відзначалося: Часто можна почути, що християни запозичують ті чи інші світські нововведення... Скажемо прямо, що підстроювання під світ не потрібне Богу і не приносить благословіння церкві". Досить швидко сприйняли ознаки нового часу і недвозначно оголосили про свій намір плідно використати їх Адвентисти сьомого дня. Адвентистські лідери неодноразово підкреслювали, що вони досить чітко бачать перспективу безболісної висхідної еволюції церкви в суспільстві, де протестантизм не є домінуючою системою поглядів і цінностей, що вони прагнуть якнайшвидшого розриву із уявленнями попередніх часів, які сьогодні об'єктивно заважають цьому. "Вічні обителі, - пишуть вони, - можуть бути довірені тому, хто навчився цінувати, берегти і любити свої земні обителі... Христос ніколи не вчив тому, щоб його послідовники ізолювали себе від оточуючого суспільства й із свого вузького, замкненого кола критично і осудливо дивилися на світ", - пишуть автори-протестанти.

Соціальна діяльність як окремого віруючого, так і всієї церкви, на думку адвентистських богословів, є реалізацією особливого (по суті справи - месіанського) призначення адвентистського руху, який був викликаний Богом у певний час історії для проголошення особливої звістки, для виконання особливо важливих біблійних пророцтв . Тому адвентисти - це "особливий народ..., який має гостре усвідомлення відповідальності за покладену на нього місію" [141; 32]. Суспільство, що мало викривлене уявлення про адвентистів, протестантів взагалі, має зрештою скласти про них неупереджену думку. "Дуже важливо, - відзначають адвентистські богослови, - щоб світ, який в основному вважає християнський шлях життя позбавленим активності, бачив у нас істинний християнський спосіб життя".

Адвентисти взяли серйозний курс на створення привабливого образу церкви на різних рівнях сприйняття: суспільства, локального оточення, окремого індивіда. Вона має виступити здоровим, життєрадісним організмом, який дає не лише есхатологічну, а й земну перспективу. Керівництво Уніонної конференції церкви АСД України накреслило досить конкретну програму свого соціального служіння, яка вбирає наступні елементи: впровадження здорового способу життя; миротворча діяльність; віднайдення плідної моделі співпраці з усіма конфесіями, які вкладаються у рамки загальновизнаної людської моралі і не є небезпечними для суспільства й фізичного та духовного здоров'я особи; віднайдення свого місця у відродженні духовної культури взагалі; піднесення суспільної моралі, масштабна милосердницька діяльність; допомога потерпілим від стихійних лих чи техногенних катастроф; навчання ефективним технологіям сільськогосподарського виробництва тощо.

Значні зусилля для подолання спричинених соціально-політичним тлом попередньої доби замкненості й відчуженості від "світу" докладає керівництво Союзу ХВЄ України. Треба зазначити, що завдяки цілеспрямованому формуванню громадської думки в ній було викорінено гранично несприятливий, перевантажений негативним компонентом стереотип п'ятидесятництва. Так, контекст-аналіз публікацій в республіканських та обласних газетах України, присвячених цій проблемі, дав вельми симптоматичні результати. У 37,7% всіх статей містяться образливі випади на адресу п'ятидесятників; в 28,3% вони оголошуються користолюбними, нечистими на руку; в 35,8% - вони виступають аморальними особами, ще стільки ж змальовують минуле п'ятидесятників та їх керівників у дуже непривабливому вигляді; у 17% статей - вони "бузувіри", у 15% - релігійні екстремісти і лише у 8,6% публікацій визнається, що переважна більшість п'ятидесятників - чесні громадяни й сумлінні працівники.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27