Через різко виражений пролетарський характер громади в першому столітті цілком природно, що вона прагнула до комуністичної організації. Вважається, що катакомбне християнство несло в маси ідеї примітивного комунізму.

Розглянемо організацію ранньохристиянської громади. Відповідно до древньої приказки, що цитує Тертулліан (про нього - нижче), - “де троє, там і церква”. В усякій християнській громаді виділялася група осіб, особливо шанованих членами за свою відданість церкві - єпископи і диякони. Поряд з ними в ранньохристиянських документах згадуються пресвітери (старійшини). Однак важливо помітити, що на ранньому етапі розвитку (30-130 р. н.е.), ці обличчя знаходяться в “живому єднанні з церквою”, їхня влада має не правовий характер, а благодатний, вільно визнаний зборами. Тобто їхня влада в першому столітті існування церкви трималася чисто на авторитеті.

Громада жила за своїм законами, найчастіше пішовши у свій внутрішній світ і “бойкотуючи зовнішній”. За зауваженням учених вона, точніше сказати сукупність громад (у середині 1 в. їх було вже сім, і їхнє число постійне зростало), нагадувала самостійну державу усередині римської імперії. “Єдність і дисципліна християнської республіки, мало-помалу утворила самостійне і державу, що розширюється, у самому центрі Римської імперії”. Держава в державі! Природно, це порушувало нормальне функціонування державного апарату імперії. У цьому ми бачимо одну з причин гонінь християн.

Отже, про комунізм... Ґрунтовне дослідження цієї проблеми провів К. Каутський. Багато ідей комунізму, на думку К. Каутського, подібні з ідеями раннього християнства. Він приводить визначені свідчення цієї паралелі. У Діяннях апостолів сказано: “И вони постійно перебували в навчанні Апостолів, у спілкуванні і переломленні хліба і молитвах... Усе-таки віруючі були разом і мали все загальне. І продавали маєтки і усяку власність, і розділяли всім, дивлячись по нестатку кожного”.

“У безлічі ж, що увірували, було одне серце й одна душа; і ніхто нічого з маєтку свого не називав своїм, але усе в них було загальне...” (Діяння. 2:42, 44; 4:32 - 35).

“Перші християни не були здатні дати ясний і спокійний виклад своїх поглядів. Але їхні короткі зауваження, заклики, вимоги, усюди однаково вказують на комуністичний характер первісної християнської громади”.

У Євангелії від Іоанна розповідається про комунізм Ісуса і його апостолів, як про те, що саме собою розуміється. Усі вони мали загальну скарбницю, якою завідував Іуда Іскаріот.

Не дивно, що в перші роки існування громади звільнення від усього земного вилилося у форму відмовлення від майна, від усякої власності, коли члени громади продавали усе, що мали і приносили гроші до ніг апостолів.

У Євангелії від Луки охоче розповідається про ті вирази і притчі добродійства, де принижується багатство і проповідується некорисливість.

Поруч з неприйняттям особистого багатства, майна, стоїть ідея викриття багатих узагалі. К. Каутський назвав її навіть класовою ворожнечею.

Особливо яскраво проступає вона в Євангелії від Луки, головним чином у переказі про Лазаря, яке можна знайти тільки в цьому Євангелії. Багатий попадає в пекло, а бідний був віднесений у лоно Авраамове. Багатий засуджений тільки тому, що він був багатий.

У тім же Євангелії Ісус говорить: “Як важко має багатство ввійти в Царство Боже! Тому що зручніше верблюду пройти крізь вушко голки, ніж багатому ввійти в Царство Боже” (Луки. 18:24- 25). І в цьому випадку багатий засуджений за своє багатство, а не за гріхи. Видно, що бути багатим і насолоджуватися своїм багатством складає злочин, що вимагає найболіснішого покарання.

Тією же ідеєю перейняте Послання Іакова. “Послухайте ви, багаті: плачте і ридайте про нещастя, що надходять на вас”(Іакова. 5:1- 7). Він “громить” навіть багатих, що вступили в християнську громаду: “послухайте, брати мої кохані: чи не бідних світу цього обрав Бог бути багатими вірою і спадкоємцями царства? А ви знехтували бідного. Чи не багаті пригноблюють вас, і не вони чи тягнуть вас у суди? Не вони чи неславлять добре ім'я, яким ви називаєтеся?”(Іакова. 1:9- 11, 2:5- 7).

К. Каутский зауважував, що “навряд чи коли-небудь класова ворожнеча приймала такі фанатичні форми, як класова ворожнеча християн-пролетарів”.

3 Подальший розвиток ранньої церкви 150- 325 р

Чим далі жила християнська церква, тим більше утрачала вона свій апокаліпсичний характер, слабкіше ставала впевненість у швидкому пришесті Христа, і відчутнішою ставала необхідність влаштовуватися в цьому світі надовго. Унаслідок цього змінювалася структура церкви, і, що найголовніше, змінювалися її ідеї. Розглянемо організацію. До п'ятидесятих років другого століття монархічне положення єпископа в громаді стало повсюдним. Посади в громаді усе більше втрачали харизматичний і залежний від громади характер і здобували правовий і незалежний від громади відтінок. Вибори звелися до права громади чи затверджувати відхиляти кандидатів. Йде процес майнового розшарування в громаді. “Постановляємо, щоб єпископ мав владу над майном Церкви”(Can. apost. 41). Ці процеси привели згодом до поділу християн на клір і мирян, до згладжування опозиційних настроїв по відношенню до державної влади, утворення церковної структури й ієрархії. Йде процес об'єднання громад в одну організацію. Припиняються гоніння за відмовлення поклонятися імператору.

Яке ж відношення до суспільства і держави в цей період? Якщо раніш у рядах християн були, в основному, proles, то питання про відношення до “світу” не стояло дуже гостро: бідняки мали мало справи з язичеським світом і, стаючи християнами, не було змушене ламати життя на новий лад. Обставини змінилися, коли в церкву стали вступати люди більш високого положення, чиновники, учені, військові і ін. Але адже зробитися християнином - відмовитися від світу!

Це питання викликало в церкві другого століття цілий розкол. Найбільш непримиренні, що одержали назву монтаністів, хотіли порвати всякий зв'язок між світом і Церквою; відповідно до цього напрямку християнин не повинний залишатися солдатом, чиновником, вчителем і т.д., узагалі, усяка посада, заняття, при якому приходилося вступати в зіткнення з язичеством, проголошувалися небезпечними. Християнин повинний уникати не тільки з-за остраху опоганення - “для чистого все чисто“, у монтаністів звучить і інший заклик: християнин не повинний вкорінюватися в цьому світі - “ми мандрівники і прибульці на землі, міста перебування не маємо, прийдешнього шукаємо”.

Палким виразником цих ідей був К. Тертулліан, один з найбільших християнських апологетів. Він - син римського центуріона, що прийняв християнство і став пресвітером в Карфагені. Крім апологетичних творів він написав багато богословських трактатів з різних питаннь християнської догматики.

Його трактат “Про ідолопоклонство” пронизаний думкою про неможливість для християнина займатися ідолопоклонством у широкому змісті цього слова.”...ми можемо у відношенні нашої служби начальникам і царям наслідувати приклада патріархів і інших віруючих, котрі часто були міністрами і служителями царів - ідолопоклонників (але лише) у тім, що не відносилося до ідолопоклонства ”. Але при цьому , з іншої сторони він стверджує, обзиваючи Рим “диявольським збіговиськом”, “новим Вавилоном”, що християни моляться за імператора і його чиновників, тому що влада імператору дана від бога: “християнин нікому не ворог, а тим менш імператору, знаючи, що бог його поставив імператором і що його треба любити, поважати, що треба робити йому почесті, молитися про здоров'я його, благополуччя держави, допоки світ існує”. Цей факт свідчить про вплив традиції обожнювання влади в Древньому Римі на ідеологію раннього християнства. На ранньому християнстві позначалися і властиві древньому світу традиції віротерпимості. На думку Тертулліана “не властиво одній релігії робити насильство над іншою ... Релігія повинна бути прийнятна за переконанням, а не за насильством” і що “право - природне, публічне вимагає, щоб кожний поклонявся тому, що хоче”. (Релігійно-авторитарний характер християнська церква набуде тільки в VI столітті.) Це пояснюється ще і тим, що в умовах епізодичних гонінь ранні ідеологи християнства схилялися до того, що принцип волі віросповідання повинний бути включений у сферу державної політики.

Тертулліан оповідає про життя громади в 3 столітті: “ми збираємося, щоб молитися богу всенародно, про усю владу, про світ і про віддалення кінцевої години(!). На зборах ми робимо як би суд божественний...”.

У працях Тертулліана можна знайти міркування про єресь. Єресь для нього - ті, хто знаходиться, “ісснує” близько до мирян. Поведінку їх він називав “легковажною, повсякденною, вульгарною, що не має важливості і т.д.”

Пуризм і непримиренність Тертулліана не здобули перемогу. У Церкві взяв гору помірний напрямок. Гарнак формулює його так: ”досить уникати прямого ідолопоклонства. При цьому обмеженні християнин має право залишатися на всякій чесній службі, навіть стикаючись з ідолопоклонством. Такий спосіб дій Церква заснувала з початку 3 століття всюди: держава, завдяки цьому, придбала багато смирних, вірних своїм обов'язкам громадян.”

Разом з перемогою такого помірного відношення до суспільства, змінилося і відношення до держави. Погляди на імперію, як на царство Сатани, а на імператора як на Антихриста, поступово змінювалися визнанням за державою позитивного значення, причому з'являлася навіть думка про можливість союзу між державою і Церквою. Виразником такої ідеї і разом з тим пророком дійсно здійснився в IV столітті злиття був апологет Мелитон у “Слові”, зверненому до імператора Марка Аврелія. У його здобутку цікава манера, що засвоїли християни в розмові із сильними світу цього і той тон поваги, що тут чується.

Євангельські ідеї лагідності, покірності й обов'язкової покори владі змінили первісну соціальну спрямованість християнського вчення. Тому змінювалося і відношення правлячих класів Рима до християнства.

Освячення релігією рабовласницького ладу забезпечили їй підтримку з боку держави. Відмітимо, що християнство отримало правове визнання і стало пануючим в Римській імперії тільки тоді, коли воно відмовилося від своїх первісних революційних тенденцій, від критики встановлених в імперії порядків, проголосило недоторканність приватної власності, стало проповідувати непротивлення злу насильством і необхідність беззастережної покори громадян державній владі, а рабів - своїм панам: “ви ж, раби, коріться своїм панам, як подобі бога, по совісті і зі страхом”; воно перетворилося в досконалішу зброю ідеологічного впливу на маси, захист інтересів пануючого класу, ніж колишня державна релігія. Християнська церква ім'ям бога жадала від своїх послідовників бути покірними всякому людському начальству, коритися йому “не тільки зі страху покарання, але і по совісті, тому що начальник є божий слуга (Рим. 13:5,4). Слугам пропонувалося “із усяким страхом коритися панам “не тільки добрим, але і суворим. Тому що те завгодно (богу), якщо хто, роздумуючи про бога, переносить скорботу, страждаючи несправедливо”(1 Петра. 2:18- 19).

Освячення релігією рабовласницького ладу, влади монарха й обожнювання персони пануючи ставлять релігію в тісний зв'язок з державою, вона перетворюється в офіційно проголошену і підтримувану державою релігію.

Міланський едикт Костянтина і Лацинія 313 р.,по суті, проголошував волю віросповідання. У результаті християнство зробило якісно новий крок у своєму розвитку: від стану сектантської замкнутості - до статусу державної релігії; так складалися сприятливі умови для його соціально - економічного і політичного твердження.

Для закріплення своїх позицій церква мала потребу в чітко визначеній догматичній системі, відступ від який розглядалася б як єресь. Ця система формувалася поступово протягом декількох століть. Основу її склав так називаний символ віри - сукупність догматів, затверджених церковними соборами в IV в.

В міру зміцнення положення християнства терпиме відношення до інших культів змінюється нетерпимістю, що спирається на уявлення про власну профетичну винятковість. Останнє знайшло відображення в ранньохристиянській патристиці, зокрема в соціальній доктрині Августина, викладеній в його творі “Про град Божий”. Ранньохристиянське вчення про небесний град і град земний Августин представляв як історію боротьби двох градов “божого” і “людського”, заклавши тим самим основу теологічного. Удосконалювання християнської ідеології здійснювалося одночасно з удосконалюванням церковної структури. З твердженням політичного і правового статусу християнської церкви відбувався процес поширення її впливу на політичну структуру імперії. У період з кінця II і до V в. християнська церква поступово переходила з позицій співіснування зі світською владою на положення верховної влади в країні.

Союз між рабовласницькою державою і християнською церквою був офіційно закріплений 1 Нікейським собором у 325 р. Християнство стало державною релігією. “Догмати церкви стали одночасно і політичними аксіомами, а біблійні тексти одержали у всякому суді силу закону”.

Особливе положення християнської церкви стверджувалося уявленнями про споконвічну приналежність їй божественного права. На думку ідеологів християнської церкви, людина може пізнати божественний закон тільки через божественне одкровення, доступне лише через церкву. Церква ж, будучи, таким чином, охоронницею божественного права, стала включати в сферу свого впливу не тільки норми моральності, але і державну владу, дану правителям від бога.

Протиставлення природного і надприродного переборюється в релігійному світогляді й в ідеологічних побудовах християнських ідеологів в умовах раннього середньовіччя через визнання надприродного й в області взаємин церкви і держави, і в області загальнолюдських цінностей, і в сфері духовної культури.

Посилення впливу християнської церкви, теократичних тенденцій, а також сприятливі для церкви конкретно-історичні умови дозволили їй організувати фронтальний наступ на конкуруючі релігійні концепції, включаючи зрівняльні ідеї раннього християнства.

Література

Евангелие

Ф. Энгельс. О первоначальном христианстве. М.: изд. полит. лит., 2007.

История религии. М.: центр “Руник”, 2006.

К. Каутский. Происхождение христианства. М.: изд. полит. лит., 20100.

А.Б. Ранович. Первоисточники по истории раннего христианства. Политиздат. 2009.

В.В. Клочков. Религия, государство, право. М.: Мысль. 2008.

В.Н. Савельев. Свобода совести: история и теория. М.: Высшая школа. 2007.

Б. Рассел. Почему я не христианин. М, Политиздат 2008.

И.Д. Амусин. Рукописи мертвого моря. М.: изд. АН СССР, 2010

Научный атеизм. Учебн. пособ. под ред. М.П. Мчедлова М.: Политиздат, 2008.

И.С. Свенцицкая. Раннее христианство: страницы истории.

История политических учений под ред. Нерсесянца. М.: ИнфраМ-Кодекс., 2008.

Плиний Младший. Письма М. 2009.

Н.Н. Азаркин История политических учений. М.: Юрист, 2007.

Страницы: 1, 2, 3