Християнство з'явилося в період, коли величезну імперію роздирали найглибші соціально-політичні антагонізми, як рух пригноблених: воно виступало спочатку як релігія рабів і вільновідпущенників, бідняків і безправних, скорених і розсіяних Римом народів.

Ф. Енгельс дав наступну характеристику духовного і матеріального стану тодішнього суспільства: “сьогодення нестерпне, майбутнє, мабуть ще більш грізно. Ніякого виходу”. У ситуації такого роду бідняки готові були вірити будь-якому заклику, аби той обіцяв звільнення.

Однак “у всіх класах повинна бути ведуча кількість людей, що, розчарувавшись у матеріальному звільненні, шукали би звільнення духовного, розради у свідомості, що врятувало б їх від повного розпачу”. В міру посилення стану матеріального підсилювалося буквально втеча зі світу зовнішнього у світ внутрішній.

Отже, з цієї ситуації загального економічного, політичного, інтелектуального і морального розкладання вихід знайшовся. “Але не в цьому світі”.

Однак необхідно помітити, що в тім положенні цей вихід міг бути тільки в області релігії. Цією релігією виявилося християнство.

Виникнувши, християнство вступило в різке протиріччя з усіма існувавшими до тих пір релігіями. Воно стає першою можливою світовою релігією. Чому? По-перше, християнська релігія заперечувала властиву всім іншим обрядовість. По-друге, вона ставала наднаціональною релігією.

Колишні релігії, що існували на території імперії, носили вузькоетнічний характер (яскравий приклад - іудаїзм) і були нездатні об'єднати рабів і пригноблених різного етнічного походження; більш того, вони роз'єднували їх.

Християнство ж народилася як релігія, звернена до всіх народів. Вона відповідала умовам того часу, коли відбулося змішання всіляких етнічних груп, природні границі між який були зруйновані римськими завоюваннями. Тобто об'єднаність народів під покровом римської влади сприяла успіхам такої універсальної релігії, який було християнство - особливе з тих пір, як ця влада знайшла собі конкретного представника в особі римського імператора.

Протягом перших століть свого існування християнство зазнало складної еволюції. Воно розвивалося, мінялися його ідеї і погляди. Тому просто необхідно дати характеристику християнським поглядам по двох періодах При цьому відзначимо великий ступінь умовності цієї періодизації, тому що процес розвитку церковної ідеології неоднозначний, навіть трохи суперечливий.

2 Церква в 30- 150 р. н.е

2.1 “Демократія духу” і ідея Царства Небесного

Раннє християнство свої соціальні уявлення зв'язувало з ідеями рівності всіх перед богом, справедливості і милосердя, із уявленнями про право усіх на волю і щастя, хоча б і в загробному житті. Це - основні ідеї християнства. Поруч з ними стояли добре відомі нам ідеї месіанства й есхатології. Цілком природно, що вони були співзвучні з мріями рабів і незаможних вільних громадян.

Дійсно, християнство торкнулося струни, що повинна була знайти відгук у незліченних серцях. Загальновизнаному почуттю, що люди самі гріховні в загальній зіпсованості, християнство дало ясне вираження у свідомості гріховності кожної окремої людини; у той же час у жертовній смерті свого засновника християнство створило легко зрозумілу форму внутрішнього порятунку від зіпсованості світу, розради у свідомості, до чого всі так жагуче прагнули.

Християнство учило любити і цінувати в людині не його зовнішні атрибути, не його гідність, а його душу. Це було воістину нова, якщо не революційна в тій історичній ситуації ідея: у тім світі особистість мала значення тільки як частина роду, держави. Християнство очистило душу від усього випадкових і показало її нескінченну красу і цінність. На наш погляд це- одна з причин популярності християнства. ( Ми вже говорили про ту масову втечу зі світу зовнішнього у світ внутрішній). Розчаруваввшись у матеріальному світі будь- яка людина(!), будь вона раб чи вільна, міг розраховувати на знаходження волі духовної, на особливий духовний стан.

Звертання рабів і незаможних у християнство приводило до зіткнення з державною владою, породжувало численні переслідування і гоніння. Усе це разом узяте дозволяє говорити про те, що соціальна орієнтація раннього християнства, що виконує нерідко роль політичної опозиції, розглядалася як визначена погроза державній структурі. В міру поширення християнства і росту опозиційних настроїв релігійна нетерпимість у відношенні християн приймала все більші масштаби.

Християнство учило, що все дурне в житті - є похідне гріха, найглибшого розкладання особистості, що стається, якщо ця особистість відступає від божественного закону. Таємниця цінності кожної особистості полягає в тім, що “ми тепер діти божі” (Іоан. III, 2). Це вчення про причетність людини до божества, що було ще в Платона, у християнстві стало життям і підняло самосвідомість людини на небувалу висоту, відкривши йому світлі перспективи майбутнього заповіддю: будьте досконалі, як досконалий Батько ваш.

Але будучи радісною звісткою для кожної окремої людини, вчення Христа говорило про порятунок і увесь світ. Страждає не тільки людина; “уся тварина сукупно страждає і мучається” (Рим. VII, 29). Тому порятунок не тільки в тім, що рятується кожна окрема людська душа, а в тім що рятується кожна тварина. Цей новий порядок речей, новий рід буття і відносин у Євангелії носить назва Царства Божого чи Царства небесного.

Царство Небесне, ідеальний, божественний світ, існує від століття, але людина може, якщо хоче, ввійти в нього, уживши для цього особисті зусилля; ще при житті він може з'єднатися у своїй душі з об'єктивним Царством Божим, прийнявши його в себе, у той час як в інших людях, в усьому світі Царство ще не здійснилося.

Можна стверджувати, що в духовності християни пішли далі, ніж буддисти.

Ви, мабуть, запитаєте, у чому ж полягає політичний зміст цієї начебто б не чисто політико-правової ідеї (як і деяких інших). Відповідь на це питання можна дати, якщо глянути на результат їхнього впливу на суспільство і державу. Ми думаємо, ніхто не засумніватися в тім, що сила їхньої дії на людство виявилася безприкладною. Цим ми хочемо сказати, що вся історія після Христа стала якісно інший під впливом християнських ідей. Тобто політико- правовий характер цих ідей розкривається в їхньому впливі на людство.

2.2 Ідея послідовного ходу історії

Християнство, що виступила як синтезуюча релігія в умовах поглиблюючої соціально-політичної кризи трактувала політичний процес як лінійну послідовність подій, що має початок і кінець, залежний від провидіння бога. (Прийшла з іудаїзму). Таке тлумачення історичного процесу служило обґрунтуванням для тверджень про загибель Римської імперії.

2.3 Уявлення про суспільство і державу і відношення до них в Апокаліпсисі

Яким не своєрідним і незалежним було б життя громади, воно об'єктивно не могло бути цілком вільним від взаємодії з тим середовищем, у якому воно з'явилося, а проповідь язичникам, що так енергійно повелася апостолами по усьому світі, привела Церкву в безпосереднє зіткнення з цим світом. Цей дотик ставив перед свідомістю церкви украй важке запитання про те, як оцінювати світ і як з ним вжитися. На цьому етапі чітке питання про співвідношення держави і церкви ще не поставлений. Основні принципи відносини до світу дані ще в Євангелії.

Найбільш древньою новозавітною книгою є Одкровення Іоанна Богослова (Апокаліпсис), точно датоване 68 р. н.е. Аналізуючи це джерело, можна помітити, що він істотно виділяється з загального потоку ранньохристиянської думки. Цікаво відзначити той факт, що християнство представлене в ньому (Апокаліпсисі) як вчення, що не цілком відокремилося від іудаїзму. У ньому відсутня етика всепрощення, лагідності і покірності, що згодом з'явилася в Євангеліях.

Цю книгу пронизує ненависть до Рима як джерелу зла. Ще не склалася в цей час християнська догматика, багато важливих елементів віровчення відсутні.

Необхідно відзначити, що деякі знаходять в Апокаліпсисі революційну програму дій. Подібні судження засновані на витримках з Євангелій подібного роду: “зрадить брат брата на смерть, і батько - сина ... повстане народ і царство на царство”, чи “не думайте, що я прийшов принести світло на землю; не світло прийшов я принести, але меч” (Матвія. 10, 34). Таке уявлення про Христа - штучне. Євангеліє - особливе джерело, емоційне і символічне, воно допускає розбіжності. Приведені слова не програма дій, а пророцтво лих. Їм протистоять ідеї осуду насильства (“хто взяв меч, від меча і загине”).

Ці положення більше відповідають духу християнства. Програма і суть християнства не в перетворенні світу, а в порятунку душі.

2.4 Уявлення про суспільство і державу і відношення до них у Євангеліях

Цікаво відзначити, що наступні книги Нового завіту істотно відрізняються від Одкровення. У Євангеліях уперше з'являється вчення про необхідність прощати владі, терпіти будь-які страждання в земному житті, сформовані основні принципи етики покірності, непротивлення злу насильством.

Відоме веління Апостола про покору владам, що існують, на тій підставі, що “немає влади не від бога”, може мало за собою неясне визнання позитивного значення римської держави в історії світу і християнства. Євангельські принципи відносини до світу зводилися до наступного: не прив'язуватися до емпіричного світу, не служити Мамоні і т.п. Гріх не життя в цьому світу, а надмірна прихильність до нього, поклоніння йому як абсолютному, забуття заради нього вічного.

Підводячи підсумок скажемо, що принципи, що містяться в Євангеліях, усе-таки були занадто загальними, у них не містилося прямих указівок на відношення до влади, державних установ, податків, суспільної діяльності і ін.

Християнська церква у своєму подальшому розвитку зробила висновки з цих загальних принципів. Висновки ці, різні в різні часи, наближалися поступово до компромісу між релігійною правдою і практичним життям у міру того, як у церкві убожіло релігійне життя і пам'ять про Вчителя і підсилювався вплив “світу”.

Необхідно відмітити, що в перше століття існування церкви відношення до держави виникало, крім євангельських норм, з того духу, яким було перейняте життя перших християн. Який інтерес і важливість могли представляти римське суспільство і держава для людей, що щохвилини очікували другого пришестя і настання щирого царства? Це - по-перше. По-друге, римська держава була державою язичною, усі його функції, суд, керування і т.д. супроводжувалося релігійними церемоніями; крім того воно підтримувало політеїзм, тобто з християнської точки зору - культ демонів; це робило для християнина неможливим участь у державному житті: що загального у світла з пітьмою? Для Церкви з її безумовними критеріями, з її остаточними оцінками усі форми громадського життя були виродливі, безбожні, випадкові, недосконалі. Тому вона не могла жити в них... З погляду християнина внутрішній світ людини, порятунок його душі зовсім не залежить від форм держави і всього іншого - відносного, тимчасового, минущого.

Необхідно підкреслити що, не маючи потреби брати участь у житті римського суспільства і держави, первісна церква не була налаштована активно проти нього. Вона не вважала гріхом коритися державній владі, визнавала її компетенцію, поки вона не торкалася християнської совісті, навіть молилася за імператорів і інших посадових осіб.

2.5 Відношення держави до Церкви

Якщо вище ми розглянули відношення церкви до держави, то зараз розглянемо, яке ж було, навпаки, відношення суспільства і держави до Церкви в перше століття її існування. Очевидно, що до середини 1 століття влади навчилися розрізняти християн від іудеїв. Це розходження вказує як на збільшення громади, так і на те, що влади стали підозріло відноситися до секти християн. На думку деяких учених переслідувалися християни (на першому етапі) не за ідеї, а за нібито зроблені ними підпали Рима. З цього погляду можна зробити висновок, що влади не усвідомлювали ще повною мірою всієї небезпеки християн для імперії. На думку інших, християнство розглядалося владою як опозиція до державної влади. Так чи інакше гоніння на християн мали місце протягом достатньо великого відрізка часу. Космополітизм раннього християнства, егалітаризм, неприйняття божественного імператора, звертання до приниженим і пригнобленим (соц. сутність, див. розділ “Демократія духу”), на думку правлячої верхівки являли визначену ідеологічну небезпеку, що і спричинило за собою політику заборон і гонінь. Античний розум, залишаючись самим собою не міг інакше реагувати на це нове вчення, яке явно йшло усупереч усьому тому, чим жила античність (наприклад, замість служби державі і суспільству - мрію про Небесне Царство).

Більш того в комуністичній “організації” громади вони бачили джерело анархізму, до якого почували ворожість і ненависть. Вони занадто нехтували цю пролетарську релігію. Тому пізніше, вже в 4 столітті, коли християнство стало пануючою релігією, послідовні язичники залишалися при тім же презирливому відношенні до християнства.

Визначений інтерес являють у цьому плані “Листи Плінія Молодшого” імператору Трояну. Автор листів, розслідуючи діяльність християн, відзначає, що ”не знайшов нічого, крім безмірного виродливого марновірства ”.2.6 Християнство і комунізм. Організація і життя перших громад

Страницы: 1, 2, 3