Київська Русь, як і інші європейські країни, що прийняли християнство у Х ст., стала на порозі побудови ранньофеодальної монархії. Дана обставина призвела до нагромадження як зовнішніх так і внутрішніх політичних проблем у державі, зокрема і у культовій сфері. Тому панівний клас староруського суспільства визнав факт прийняття християнства, як найпристойніший, найефективніший засіб розв'язання наболілих проблем. [202, C.26-27]

Проте найважливішим, незаперечно, є те, що близько 1000го року на карті Європи появилась нова християнська держава - Київська Русь. Необхідно зауважити, що християнство довго залишалося явищем у першу чергу державним і міським. Від середини XI ст. у містах Києві та Новгороді засновуються монастирі, які стають центрами згуртування політичної і релігійної еліт. Визначним осередком серед них виступає Печерська лавра, з якої протягом XI-XII ст. вийшло близько 50 руських єпископів. [125, C.43] Вона стала тим чинником який використовував і поширював ідею зв'язків християнства і руської держави. Тісне співробітництво церковної та державної еліти лягло в основному формування нової християнської культури у Київській Русі.

Історична наука, на сьогоднішній день, знає чотири теорії походження українського християнства. Перша з них - римська теорія, яку обстоюють Н. Баумгартен, М. Жюжї та інші. Вона твердить, що за порадою свого скандінавського приятеля, князя Олафа, який під час хрещення перебував у Києві, Володимир охристився у латинському обряді і мав запровадити в Україні ієрархію з Риму. [170, C.24]

Друга - Візантійська теорія, вказує, що Володимир Великий хоч і охристився в Корсуні, проте прийняв єпископів і духовенство із Візантії. Цю теорію обстоювали М. Грушевський, митрополит Макарій, М. Карамазін, Е. Голубінський та інші. Необхідно зауважити, що у світлі нових досягнень історичної науки, розширення джерельної бази Візантійська теорія сьогодні втрачає своїх прихильників і не витримує історичної критики. “Корсунська легенда”, яка стала фундаментом даної теорії виявилась лише “тинденційною філовізантійською вставкою”. [170, C.25]

Третя існуюча теорія - так звана “болгарська”, яка твердить про походження християнства ієрархії духовенства в Україні з Болгарії. Ця теорія грунтується на позитивному твердженні про існування окрім двох великих світових церков - Римської і Візантійської, ще й окремої самостійної слов'янської Болгарсько-Македонської Церкви з центром в Охриді. Такі вчені як Т. Коструба, М. Чубатий та інші вважають її єдиною вірною. Широке опрацювання болгарської теорії про походження християнства та духівничої ієрархії в Україні знайшло відображення у працях С. Томашівського, А. Холмського та інших. [125, C.25] Вони вказують, що звернення Володимира Великого до Болгарії могло бути продиктоване як міжнародною ситуацією (Болгарія не становила для Києва жодної небезпеки; у ній Київський князь вбачав майбутнього союзника проти печенігів зі сходу, Візантії з повітря і Польщі з заходу), так і особистими мотивами. Окрім цього, Володимир Великий прагнув бачити Українську Церкву такою ж незалежною як і Болгарська. На користь цієї теорії свідчать факти спорідженості мови, опозиції до Візантії і можливості використати культурно-релігійні здобутки Римської та Візантійської Церков.

Четверта - тьмутараканська теорія, обгрунтована М. Чубатим. Вихідним її пунктом є історіософічні міркування ще про правління Володимира церковної ієрархії на території Кубані у місті Тьмутаракані. [269, C.223]

Аналізуючи походження християнства і Церковної ієрархії в Україні ми дійшли висновку, що, незважаючи на прийняття Володимиром східного візантійського обряду, українське церковне життя, від самих початків, було синтезом східного і західного християнства, а хрещення укаїнського народу та христинізація України відбувались через посередництво Болгарії.

Про безпосередні зв'язки Володимира з Заходом і Римом маємо цілий ряд свідчень. На постійність взаємин з Апостольською Столицею вказує російський історик Татіщев. Свої твердження він підкріплює даними так званого “Ніконівського або Патріаршого літопису”, в якому збереглися згадки про три посольства від тодішніх пап (Івана XV та Сильвестра II) до Володимира Великого. [249, C.52] У 992 році, відповідаючи на відвідини папських легатів, Володимир посилає своїх послів до Риму із проханням до папи Сильвестра II надіслати римських св'ященників для христистиянізації України. [185, C.55-56]

Контакти з латинським Римом посилюються і в часи правління Ярослава Мудрого, коли українське християнство виходить на вищий щабель свого внутрішнього і організаційного розвитку. Ярослав Мудрий прагнув поглибити зв'язки української Церкви із Західною Церквою на грунті безпосередніх церковно-політичних контактів Києва з Римом. Вони проявлялися у літургічно-релігійній площині, встановленні династичних шлюбів, прагненні унезалежнити Церкву Київської Русі від Візантійської імперії і Константинопольського патріархату. Вже у 1039 році Київ був піднесений до гідності (рівня) митрополії в рамках Візантійського патріархату. Зібрані у 1051 році в Києві єпископи вперше обрали митрополитом русина Іларіона. [141, C.49-50]

Зв'язки Русі і Риму ще більше посилюються в період понтифікату папи Урбана II. Свідченням цього є перебування у 1091 році в Римі київського митрополита Теодора, введення до літургічного календаря, запровадженого папою Урбаном II, і відкинутого Візантією, свята перенесення мощів св.Миколая, листування і обмін посольствами між антипапою Климентієм III та митрополитом Київським. [141, C.51]

Візантія, незважаючи на контакти Київської Русі з Апостольською Столицею прагне посилити свій вплив на християнську Русь. До Києва у 1037 р. прибув із царгороду висв'ячений Патріархом Митрополит Київський грек Теопемт. Християнство діяло в Русі вже близько двох поколінь, що сприяло вихованню місцевих духівників, які могли б очолити Церкву. Проте, Ярослав Мудрий в угоді не залишив за своєю церквою навіть права обирати кандидатів на Митрополичий престіл, яких би можна було висвячувати в Україні-Русі із дозволу Константинопольського Патріарха. Більше того, Митрополит-грек, що в першу чергу підлягав Царгородському імператорові, а в другу - Патріархові, вважав себе фактично царгородським посланням.

Згідно угоди Ярослав Мудрий змушений був визнати як об'єктивну вищість Царгородського імператора над собою, про що свідчив порядок поминання в Святій Літургії на першому місці імператора Царгороду. [235, C.100-101] Однак спроби поширити позичити політичні і церковні візантійські впливи на Русь зустрічали опір київських князів та українського патріотичного духовенства. Ці суперечності почались ще в часи князювання Володимира Великого. У 1034 р. наступає розрив усіх зв'язків між Києвом і Константинополем, що призводить і до військової конфронтації. [187, C.21] Духовним провідником культурної і політичної опозиції до Візантії стає двірський духівник Іларіон, автор твору “Слово о Законі і Благодати - Похвала Когану Нашему Володимиру”. Не дивно, що власне Іларіона Ярослав Мудрий вважав за найбільш відповідного кандидата на київськиї митрополичий престол. За дорученням Ярослава українські єпископи у 1051 р. вибирають Іларіона митрополитом Київським і всієї Русі. Ця подія знайшла свій відгомін у “Повісті врем'яних літ”: “В літо 1051 Ярослав настановив Іларіона митрополитом Русі, зібравши Єпископів у св'ятій Софії”.[199, C.246-247] На думку М. Чубатого ця подія стала революційним кроком української церкви, оскільки факт обрання київського митрополита без згоди на це Константинопольського патріарха був не властивий тогочасній практиці візантійської Церкви. [269, C.361] Акт Ярослава Мудрого запровадив виразне обмежування між християнською вірою і церковним правосуддям та візантійською державною і церковною політикою. Таким чином, за три роки до розколу Вселенської Церкви на західну - Римську і сідну Константинопольську, Українська Церква опиняється у складній ситуації непорозуміння з Візантією.

Церковний розкол 1054р., що отримав в літературі назву “схизма Керулярія”, підготувався протягом століть і щоразу більше окреслював тенденцію ізоляціонізму греків від Риму, посилюючи їхні переконання у необхідності власного релігійного центру у Константинополі. Почуття єдності Соборної Церкви послаблювалось під тиском певних чинників об'єктивного характеру:

V століття наступає мовне відчуження;

поділ колись єдиної Римської імперії на Східну і Західну і як наслідок унезалежнення Римського Престолу від влади імператора, що перебував у Константинополі;

реольна постановка Римом питання про незалежність Церкви від держави, і в той же час, завершення формування доктрини про єдність Церкви і імперії на Сході;

постійні вимоги Царського Патріархата про підвищення у почестях і юрисдикції, аргументованих тим, що Константенополь став столицею Імперії. З часом ці претензії зростали. Патріарх вимагав рівності з Римським Престолом і титулу екуменічного, тобто вселенського Патріарха;

зміна складу грецького етнічного елементу у Східній імперії. Провідна верства грецького суспільства була фактично азіатською, а це до деякої міри впливало на культуру і духовність, на ідеал християнського життя, яке на сході ототожнювалось із аскетичним чернецтвом та містицизмом, а на заході з практчним християнським життям;

відсутність постійного і тісного контакту у практиці між Сходом і Заходом, обмеження взаємин лише до участі західних прелатів і папських делегатів у Вселенських Соборах. [235, C.113-116]

Взаємні амбіції досліджування привели до розколу колись єдиної Вселенської Церкви. Жодна з Церков - ні Константинопольська, ні Римська не вбачали одна в одній тієї суверенності й суб'єктивності що є основою помісності, відчували одна одну як конкурента, якого слід підкорити. Такий стан речей призвів до взаємних звинувачень у помилках і єресях. Після розколу повернення до єдності заполітизованим, нееклезіальним мисленням бачилось лише в юридичному підпорядкуванні конкурента та акціях прозелітизму. [57, C.5]

Внаслідок розколу 1054 р. українська Церква потрапила у досить делікатну ситуацію, прагнучи підтримувати дружні партнерські відносини одночасно з Константинополем і Римом. Якою ж була позиція української Церкви що до подій, які мали місце у 1054 р.? Необхідно зауважити, що у Візантійському Синоді, який осудив польських легатів, брали участь всі митрополити візантійської Патріархії окрім митрополита Київського Іларіона, до речі, не визнаного патріархом Константинопольським. Прийнятий собором документ не мав підпису Київського митрополита. Тому логічно напрошується висновок про те, що Київська Церква не мала нічого спільного з акцією візантійського Патріарха Михайла Керулярія. Ні фактично, ні формально Українська Церква у 1054 р. не стала на шлях розколу Христової Церкви, продовжуючи підтримувати стосунки із Заходом. На думку М. Чубатого: “… церковний розкол з1054 р. … ця подія залишалася зовсім чужою для Руської Церкви під духовним проводом митрополита Іларіона”. [269, C.353]

Внаслідок розколу 1054 р. за кожною із двох Церков закріпилась окрема назва: Православна або Церква на Сході, і Католицька або Римська на Заході. Потрібно зауважити, що у первісному значенні слів “православ'я” і “католицтво” Христова Церква, Західна та Східна до 1054р. була одночасно як католицькою, так і православною, вона визнавала першість і провід у цілій Церкві Римського архиєрея та одну правдиву християнську віру.

На думку Б. Кумора, тільки у XII столітті візантійські монахи і митрополити принесли на Русь антилатинську пропоганду. [141, C.53] Цю думку повністю підтримує о. Іван Шевців (Австралія), який пише: “Новоохрещена Україна довгий час стояла на роздоріжжі вибору між Римом і Візантією, поки врешті, під впливом спритних і хитрих греків та з політичних міркувань, не підчинилась Візантії”. [272, C.54]

Розкол Христової Церкви у 1054р. позначився на свідомості та існуванні нашої Церкви, яка залишилась у канонічних та літургійно-духовних зв'язках з Константинопольським престолом, відчуваючи на собі трагічний тягар цього поділу. Представники української Церкви брали активну участь у спробах відновити єдність між Сходом і Заходом. Цілий перелік фактів і подій вказують на прагнення України зробити свій внесок у вирішення проблеми церковної єдності і проводу. Сюди необхідно віднести: Ліонський Собор 1274 р., участь у ньому первоїєрарха Петра з послідовним коронуванням Данила Романовича Галицького; [170, C.34] участь митрополита Ісидора у Флорентійському Соборі 1439 р. [101, C.59]; Берестейське Церковне порозуміння у 1596 р.

Церковний розкол 1054 р. стався з вини керівництва візантійської Церкви. Кілька спроб повного поєднання східної і західної Церков, тобто церковних уній, сталися теж з ініціативи керівництва тієї ж візантійської Церкви. Перша така спроба була здійснена у 1274 р. на Ліонському Соборі, коли тодішній Константинопольський імператор Михайло VIII Палеолог та його син Андронік у своєму листі до Собору іменем грецького духовенства визнали зверхність римського Папи та прийняли всі запропоновані їм умови з'єдинення, за вийнятком лише “філіокве”. [254, C.117]

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25