Не менш цікаві дані стосуються і Перемиської єпархії. На думку Я.Москалика та С.Чайка (Польща) це єпископство виникло ще на рубежі ІХ-Х століть, задовго до утворення Київської митрополії (1037 р.) в часи правління Ярослава Мудрого. [284, C. 240] В історії єпископства можна виділити наступні п'ять періодів:

-від часу заснування до 1596 р. -період тільки православного єпископства Східної Церкви;

-1596-1691 рр. -рівночасна діяльність двох (греко-католицького та православного) єпископів;

-1691-1946 рр. -період цілеспрямованого нищення Української Церкви та території Польської держави, що призвело до практичної ліквідації Перемиського єпископства після акції “Вісла”;

-1946-1991 рр. -період де легалізації УГКЦ в Народній Республіці Польща;

-від 1991 р. -відновлення Перемиського єпископства, піднесення його у 1996 р. до рівня митрополії. [284, С. 240]

Варто зауважити, що офіційно польська влада не ліквідовувала Перемиської єпархії. Польська влада не скликала соборів, які б ставили на меті ліквідацію УГКЦ як це сталося в УРСР, Угорщині, Румунії та Чехо-Словаччині. Взагалі до 1946 р. польська держава визнавала факт існування у Польщі греко-католицької ієрархії та церковної адміністрації. На думку представників польської влади самоліквідацію УГКЦ мало б спричинити переселення українців до УРСР, яке розпочалося у жовтні 1944 р. [183, С. 60-61] Проте, після арешту вищої церковної ієрархії УГКЦ юридичний статус української церкви у Польщі змінився. Римо-католицьке духовенство захопило греко-католицький собор у Перемишлі. Влада конфіскувала єпископську резиденцію та іншу церковну власність, включаючи архіви, бібліотеки та історичні цінності. Критичною точкою став червень 1946 р. З цого моменту Польща перестала визнавати східний обряд як офіційний та легітимно існуючий. Серед восьми неузаконених віросповідань у Польщі на 1956 р. було зафіксовано і греко-католицтво. [183, С. 61]

Як згадувалось вище, у 1946 р. польська влада де легалізувала греко-католицьку Церкву, що на території цієї єпархії проживало 540 тис. українців греко-католицького віросповідання. З 689 церков, які існували у 1939 р. в Польщі на середину 80-х років 346 (50,2%) були зруйновані, 245 церков (35,6%) перейшли в розпорядження римо католиків і функціонували як костели, 61 церква (8,9%) хоч і збереглися, однак уживалися в несакральних цілях, 9 церков (1,3%) зберігалися як приклади української сакральної архітектури. [120, С. 23] Утому ж таки 1946 р. польські урядові чинники почали активну роботу в руслі приєднання УГКЦ до Української Православної Церкви Московського Патріархату, яка була фаворизована Польською Народною Республікою і користувалась її офіційною підтримкою.

В наслідок встановлення нового польсько-радянського кордону та двосторонньої репатріації з 6-ти мільйонного українського населення на території Польщі залишилось кількасот тисяч українців. “Ця горстка, -як зазначає М. Трухан, -ніколи не становила для польської держави серйозної проблеми”. [247, С. 1]Зауважимо, що з 744 греко-католицьких священиків, які служили у Польщі в 1938 р. [167, С. 208] на початок акції “Вісла” їх залишилось лише 114. [167, С. 214] Таке значне скорочення священнослужителів не дає нам права погодитись з думкою Е.Пруса проте, що це був “…чималий загін уніацьких священиків”. [288, С. 294] Швидше, це свідчення втрат греко-католицького духовенства, які були наслідком переселень українців до УРСР у 1945-1946рр. Не становлячи радикальної загрози режиму, українці у комуністичній Польщі продовжували відчувати дискримінацію з боку органів влади та польського оточення. Справжня катастрофа для українців розпочалась влітку 1947 р., коли насильно було усунуто з єпископської палати в Перемишлі єпископа Коциловського. [247, С. 164] Запроторення до концтаборів священиків УГКЦ, розпорошення українців внаслідок операції “Вісла”, відсутність власних храмів та націоналізація владою власності церкви на певний період дещо паралізували релігійне життя українців у Польщі. Від 1947 р. на території перемиської єпархії не існувало жодної греко-католицької організації. Однак, попри всі репресії з боку влади, українці все ж домоглися дозволу від Папи Пія ХІІ на біритуалізм [287, С. 229] (права для українських священиків відправляти Святу Літургію у латинському обряді). Нажаль, мусимо констатувати, що цей біритуалізм набрав у даному періоді однобокої тенденційна користь лише латинського обряду.

Боротьба за права Української Церкви у Польщі можемо простежити на прикладі діяльності українського священика Мирослава Ріпницького. Саме він звернувся до Примаса Польщі у Варшаві Кардинала Гльонда з проханням у східному обряді. Однак, у відповідь отримав індульт на відправу у латинському обряді. Одночасно о. Ріпецького було повідомлено, що справа до обрядовості буде передана на розгляд до Апостольської Столиці. Заверненя до папського Візитатора для українців-католиків закінчилось тим, що прохачів було відіслано до Примаса Польщі, оскільки саме він вирішував справи українського греко-католицького обряду. М. Ріпетський, посилаючись на право свободи совісті і віросповідання, що гарантують польською “Малою Конституцією” 1946 р., залишився непохитним у своїх вимогах. [11, С. 265] Духовна влада польської держави теж зайняла тверду позицію. Це протистояння призвело до того, що більшість колег о. Ріпетського скорились, вважаючи за краще стати на бік влади, ніж чинити їй опір. Крім того, Римо-Католицька Церква надавала певний, хоча і дуже обмежений захист українському духовенству. [11, С. 265]

Мирослав Ріпетський неодноразово звертався до цивільної влади з листами, у яких аргументовано доводив право українців мати свою Церкву. В одному із своїх листів до Голови Ради Міністрів Едуарда Охаба о. Ріпетський писав: “Ми, нижчепідписані українці гр.-кат. обряду, громадяни Народної Польщі, просимо всю Раду Міністрів про признання нам гр.-кат. церкви. Як громадяни Народної Польщі ми вчасно і солідарно виконуємо всі обов'язки перед державою. В релігійних та обрядових справах нас принижують у Народній Польщі, хоч наші брати, батьки і сини… а бідні люди невинно терплять, позбавлені свого обряду, який і колись, і нині нікому не шкодить”. [11, С. 127]

Після численних прохань, звернень до польської влади ці змагання завершились довгоочікуваною легалізацією УГКЦ у Польщі. Уряд у постанові від 14 березня 1957 р. дав дозвіл на відновлення греко-католицьких парафій у Польщі, окрім південно-західних територій. [287, С. 231] від цого моменту почалось відродження греко-католицької церкви в Польщі. Цей про це був повільним, проте -невідворотним. Його кульмінацією стали хіротонія Івана Мартиняка у 1989 р., надання йому титулу ординарія у 1991 р. [287, С. 233] та піднесення Перемиської єпархії до рівня митрополії у 1996 р. [284, С. 240] Не менш важливим кроком у розвитку греко-католицької церкви у Польщі було відокремлення Перемиської єпархії від латинської митрополії у Варшаві і підпорядкування її безпосередньо Апостольській Столиці ( 19 червня 1993 р.). [287, С. 234]

На загал сучасні українсько-польські стосунки в Польщі можна було б назвати братніми, якби не ряд прикрих ексцесів, що мали місце в останнє десятиліття. Так скажімо, на зустрічі з Папою Римським Іваном-Павлом ІІ у Перемишлі ( 1991 р.) поляки не прислухалися до голосу найавторитетнішого співвітчизника, коли постало питання про передачу колишнього греко-католицького собору українській громаді. Іван-Павло ІІ змушений був відступити перед стіною шовінізму і надав українцям храм Серця Ісусового. На думку Б.Кушніра, перешкодою нормалізації українсько-польських взаємин є активна робота російських спецслужб, які провокують антиукраїнські настрої у польському суспільстві. [143, С. 26-27] Однак, попри всі непорозуміння, втішним є те, що багато польських вчених з повагою висловлюють своє ставлення до українців та їх Церкви. Серед них хочемо виділити видатного польського теолога сучасності Геслав Бартніка, який називає Унію “Беристейським закликом”, який триває до сьогодні, а уніатів -“вибраними свідками з християнської еклезіогенези”. [283, С. 28]

Варто зауважити, що наступ на УГКЦ відбувався не лише у Польщі, а й у тих каїнах, які після ІІ світової війни під протекторатом СРСР утворили так званий “соціалістичний табір”. Зокрема, акція ліквідації УГКЦ не обминула Переяславщину. У Словаччині українська церква була представлена 2 єпископами, 310 священиками та 320 тисячами вірних, які мали свої духовні і церковні інституції, школи, пресу. У 1946 після створення антикатолицького фронту, почався наступ на УГКЦ, зокрема, на єпископа Павла Гойдича, якого звинуватили у злочинах проти Чехословаччини. 28 квітня 1950 р. було офіційно скасовано УГКЦ на Переяславщині. [146, C.133] Проте, варто сказати, що ще влітку 1948 р. на нараді представників урядів СРСР та Чехословаччини у Карлових Варах було прийняте рішення про ліквідацію УГКЦ на території Чехословаччини. [146, C. 133]

28 червня 1949 р. було проголошено зневажання Ужгородської унії 1646 р. та воз'єднання греко-католицької Церкви на Закарпатті з РПУ. Усі церкви і 283 парафії були передані РПУ, а УГКЦ на території Закарпаття проголошувалася поза законом.[146, C. 133]

1 жовтня 1948 р. на вимогу румунського уряду було скликано з'їзд греко-католицьких священиків. В умовах репресій та під тиском погроз учасники з'їзду ухвалили рішення про зневаження акту унії з Римом 1700 р. та підтвердили своє приєднання до Православної Церкви, [146, C. 134] внаслідок чого українські греко-католики опинилися у сфері юрисдикції Румунської Православної Церкви.

З прикрістю мусимо констатувати, що істотним, а навіть, вирішальним чинником у боротьбі з українською церквою на територіях усіх соціалістичних країн де проживали українці була Російська Православна Церква, що стала знаряддям в руках режиму. Це засвідчує той факт, що влада в СРСР у своїй боротьбі проти українських церков керувалася російськими великодержавними інтересами. Держава, яка теоретично проголосила конституційний принцип відокремлення Церкви від держави, практично втручалася у справи Церкви, перевіряла, регламентувала та контролювала її діяльність.

Від часу встановлення диктатури РКП(б) та утворення СРСР церковно-релігійна політика в Україні була здебільшого калькою політики Росії. [63, C. 132] Варто зауважити, що більшовицька влада задекларувала принцип відокремлення Церкви від держави, що зумовило орієнтацію уряду на секулярну модель, котра теоретично виключала конфронтацію між державою та церквою. [164, C. 167] Проте, практика радянської держави кардинально відрізнялась від “демократичної теорії”, зокрема, і в питанні ставлення до релігійних проблем.

Як відомо, до 1938 р. здійснення церковної політики покладалось на Комісію з культових питань при Президії ЦВК СРСР. З моменту утворення Верховної Ради СРСР комісія була ліквідована єдиною організаційною структурою, що займалася вирішенням церковно-релігійних питань залишився спеціальний Церковний відділ в системі органів безпеки. Відношення владних структур як державних, так і партійних до проблем релігії визначалось твердженням, що “не має і не може бути хороших радянських попів”. [181, С. 142] Все духовенство і, в першу чергу, ієрархія розглядались як явна чи прихована контрреволюційна сила. Будівництво безрелігійного суспільства стало основним гаслом атеїстичної пропаганди. До 1940 р. щорічно публікувалось близько 2 тисяч назв антирелігійної літератури загальним накладом понад 2,5 млн. примірників. [270, С. 13]

Ескалація наступу атеїзму була тісно пов'язана з репресивним більшовицьким тоталітаризмом, який розв'язав справжній “хрестовий похід атеїзму”. Усі без винятку релігії зазнали репресій. Закривались храми, монастирі, недільні школи, заборонялась релігійна преса, знищувались ікони, церковні літописи. У боротьбі “всіх проти всіх” більшовизм не зв'язував себе жодними моральними принципами, які, як відомо, сконцентровані в релігії. Не тільки любов до Бога, а й любов до ближнього проголошувались найнебезпечнішими ворогами комунізму. [74, С. 168] Державна влада, опираючись на силові структури, у тому числі репресії та терор, прагнула здійснити поставлену перед собою мету -трансформувати природу людини, створивши новий тип - homo totalitarus. Відправним моментом концепції нової людини була анігіляція традицій, що завжди виступали своєрідним механізмом функціонування суспільства і забезпечували його прогрес. Одним з проявів анігіляції традицій було методологічне руйнування ідеологами більшовизму історичної пам'яті цілих народів і, в першу чергу, українського, з метою викоріняти людини з етнонаціональної, культурної та релігійної приналежності і спільноти та залишити її віч на віч з всемогутньою державою. [203, С. 181]

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25