Коротким було архипастирське служіння митрополита Іоана в далекому Сибіру й на схилі літ воно здійснювалось, але все-таки він залишив помітний слід в історії цього краю, як і в історії всієї Церкви.

Народився святитель Іоан у м. Ніжині, на Чернігівщині в грудні 1651 р. Згодом з батьками та з шістьома меншими братами він переїжджає жити до Києва. Родове прізвище батька було Васильківський, та він частіше підписувався Печерський, бо жив недалеко від Києво-Печерської Лаври.1 Від імені батька Максима став він Максимович, тобто від звернення по-батькові. Трансформація звернення по-батькові у прізвище довершилась у Росії.2

Майбутній святитель здобув освіту в Київській Колегії, з часом реформованій в Академію. Під керівництвом обдарованих викладачів Інокентія Гізеля, Іоанікія Галятовського й інших відданих Православ'ю та православній богословській науці вчителів, у ньому було посіяно глибоку любов до богословських занять, яким він і віддавався з усією ревністю молодості. Блискуче закінчивши 1676 р. курс Могилянської Колегії, він залишається при ній учителем латинської мови. Тоді ж і прийняв чернечий постриг у Києво-Печерській Лаврі. Молодому ченцю дають відповідальний послух проповідника й відтоді розкривається його особливий талант до проповідництва.3

1681 р. вже ієромонаха Іоана Максимовича призначають намісником Новопечерського Брянського Успенського монастиря, відомого під назвою «Свєнського». На прохання Київської Лаври, цар Феодор Олексійович віддав цей монастир, хоча він перебував уже на території Росії. Віддав із метою переховування в ньому братії та її архімандрита на випадок військових дій. Ієромонах Іоан Максимович був першим намісником від архімандрита лаври в цьому монастирі, займаючи становище «Новопечерського» намісника впродовж 15 років.4

1606 р. Іоана Максимовича призначають архімандритом Єлецького монастиря, а 10 січня 1697 р. в Москві патріарх Адріан5 висвячує його на Чернігівську архіпастирську кафедру.

Архієпископа Іоана любила й шанувала чернігівська паства за його натхненні богослужіння та глибоко повчальні проповіді. Тому дуже шкодувала Чернігівщина за улюбленим архієреєм, коли розійшлася чутка про призначення архієпископа Іоана в далекий Сибір на кафедру митрополита Тобольського й усього Сибіру.

Мало хто з архієреїв погоджувався бути архіпастирем Сибірським. Клімат Сибіру, а ще більше, контингент людей, які жили там, лякав їх. Крім темних і ворожих іновірців у Сибіру було багато злочинців, котрі відбували покарання. Тому йшли на Тобольську кафедру святителі, готові на самопожертвування заради поширення віри Христової. Невипадково серед них стільки святих, уславлених нетлінністю мощів і численними чудесами.

Іоан опікувався освітою духовенства, цим доповнюючи апостольську працю невтомного святителя Філофея.7

Провидіння Боже звело разом ці дві могутні постаті, двох великих українців -- Іоана й Філофея -- для справи благовістя. Не здійснив би митрополит Філофей своїх героїчних місіонерських подорожей, якби залишився управляти митрополією. Тільки завдяки спільній праці двох святителів, місіонерська справа одержала такий поштовх, який протягом майже цілого століття відчували наступні місіонери. Без цього поштовху налагодити місіонерську справу було б майже неможливо. Резонанс спільної діяльності двох архіпастирів докотився до Аляски й далекого Китаю.

1714 р. святитель Іоан відправив у Пекін місію на чолі з архімандритом Іларіоном (Лежайським). У Тобольську він розпочав видавничу діяльність, використовуючи створену ним у Чернігові типографію. До цього часу належить видання митрополитом Іоаном «Илиотропиона» слов'янсько-російською мовою, щоб його розуміли і сибіряки, ці «діти природи».8 Це був останній твір святителя, а до нього з-під пера свят. Іоана вийшло багато інших. У Чернігові він видав «Нравоучительное зерцало» 1703 р. і 1708 р. «Толкование на 50-ий псалом» 1708 р., «Царский путь Креста» 1709 р.; «Богомыслие» 1710--1711 рр.. З його іменем також пов'язують «Латино-греко-российский лексикон»9 та інші твори. Свою працю над «Илиотропионом», як свідчать деякі дослідники, митрополит Іоан розпочав ще обіймаючи посаду викладача в Києві, де видав його латинською мовою. І тільки в Тобольську, до кінця опрацювавши, випускає слов'янсько-руською мовою. «Илиотропион» у перекладі з грецької -- соняшник. Цей улюблений ще з юних літ святителем образ соняшника став для нього аналогією, яка допомагала виявити узгодження волі людської з волею Божою. Отож святитель і поклав цей образ в основу «Илиотропиона». «Єдиним істинним засобом для досягнення нашого благополуччя, -- у цьому житті й у майбутньому -- пише святитель, -- є постійне звернення нашої уваги в середину самих себе, на власну совість, на свої думки, слова й діла, щоб зважити їх не упереджено: це відкриє нам наші помилки в житті й укаже єдиний шлях до спасіння. Шлях цей є всеціле вручення всього єства нашого, всього себе з усіма обставинами нашого життя волі Божій. Емблемою такого звернення нашого до Бога нехай слугує нам рослина соняшник, нехай він буде завжди перед очима нашими.

Християнине! Запам'ятай це раз і назавжди, що соняшник і в похмурі дні рухається по колу за сонцем через незмінну любов і потяг природний до нього. Нашим сонцем, освічуючи наш життєвий шлях, є Воля Божа; вона не завжди безхмарно освітлює нам дорогу життя; часто з ясними днями чергуються похмурі для нас дні: дощі, вітри, бурі здіймаються. Але нехай буде така ж сильна любов наша до нашого Сонця, волі Божої, щоб ми нерозлучно з нею могли й у дні неспокою та скорбот, як соняшник у дні похмурі, продовжувати безпомилково пливти життєвим морем, за наказами «барометра» й «компаса» волі Божої, яка провадить нас у безпечну пристань вічності».10

Тепер зрозуміло, чому святитель Іоан погодився на Сибірську кафедру -- він сприйняв це призначення як Волю Божку, котрій неодмінно слід коритися без нарікань і скарг. Він розумів, що дуже потрібний цій пастві й віддавав їй усі свої сили й таланти. Як свідчать сучасники святителя, для пастви своєї митрополит Іоан був не начальником, а справжнім духовним батьком, зв'язок із нею був у нього внутрішнім, глибоким і сердечним. У спілкуванні з усіма, він був простим і доступним. Двері його дому завжди були відчинені для всіх, особливо він допомагав найбіднішій верстві населення своєї єпархії не тільки словом, а й ділом. Уже за життя митрополита Іоана його паства бачила в ньому великого молитвеника за неї перед Богом. Він майже щоденно здійснював богослужіння в храмі. У вікнах його келії до глибокої ночі, а часом і до зорі, можна було бачити відблиск свічки та слабку тінь молитовно схиленої фігури перед невеликим аналоєм. Особистий приклад святого чистого життя, який доводив істинність православної віри, робив свій внесок у справу навернення й удосконалення хрещених, який був не меншим від внеску найсміливіших і самовідданих місіонерів. Один подвиг доповнював інший і це приводило до надзвичайних успіхів місіонерської справи.

На колінах перед іконою Божої Матері, привезеною з Чернігова, 10 червня 1715 р. скінчив своє життя святитель. Пам'ять про святителя Іоана бережуть сибіряки, а в Україні, на жаль, мало знають про свого святого. Він і сьогодні спочиває в Тобольському соборі. 1916 р. святителя Іоана Максимовича було канонізовано Російською Православною Церквою.11

По смерті святителів Іоана Максимовича та Філофея Лещинського, причислених до лику святих, Сибірську кафедру очолив ще один українець -- митрополит Антоній Стаховеький (1721--1740), за якого почався відхід хрещених до старої віри. Антоній Стаховський головну увагу зосередив на збереженні жнив, зібраних його попередниками. 1727 р. він звітує Святійшому Синодові про відхід у язичництво остяків і просить розширити систему пільг. Синод дає Антонію 1000 рублів і в указі від 1730 р. рекомендує відмовитися від насильницького хрещення й не залучати до цієї діяльності «жорстких» місіонерів.

Усіх своїх сил докладав митрополит для розвитку й заохочення місіонерства в Сибіру. Турбуючись про справжніх опікунів над новонаверненими християнами, св. Антоній не тільки сприяв місіонерській праці своїх попередників, а й сам продовжив її. Він посилює духовні місії на Камчатці й у Китаї. 1725 р. в Іркутському Вознесенському монастирі відкриває російсько-монгольську школу, яка готує місіонерів для Монголії і Китаю, виділяє самостійну Іркутську єпархію для кращого успіху місіонерства. Митрополит Антоній реорганізує в Тобольську слов'янсько-російську школу, збільшує в ній термін навчання. У пам'яті народу залишився св. Антоній як будівничий храмів і монастирів. При ньому вперше в Сибіру на Тагільському заводі відлито великий дзвін вагою 1011 пудів для Софійського собору Тобольська. Спочив він 1740 р. Канонізований Російською Православною Церквою 1984 р.12

Після митрополита Атонія Стаховського, який спочив 1740 р., був цілий ряд митрополитів-українців, котрі очолювали сибірську кафедру: Нікодим (Сребницький) з 29.05.1740 р. до 1741 р., Арсеній (Мацієвич) з 1741 р. до 1742 р., Антоній (Нарожницький) з 26.09.1742 р. до 9.10.1748 р., Сільвестр (Гловацький) з 6.07.1749 р. до 9.10.1755 р.13 Усі вони, в міру своїх сил і відповідно до терміну перебування на Тобольській митрополичій кафедрі, зробили внесок у справу місіонерства. Завершує список українських митрополитів у ХVІІІ столітті в Тобольську святитель Павло (Конюшкевич).

в) Святитель Павло (Конюшкевич).

Особистість святителя Павла Конюшкевича вже майже два століття викликає велику зацікавленість православних істориків, починаючи з 1827 року, коли митрополит Київський Євгеній (Болховітінов) виявив його нетлінні мощі. Того року приготували новий склеп під підлогою Великої Лаврської церкви, щоб перенести туди розміщені в різних місцях гробниці. І ось, митрополит Євгеній пише: «цього 1827 р., 12 червня, доповіли мені, що в усипальниці під Стефанівським приділом тіло Тобольського архієрея Павла, але спочиває у гробі поверх землі і було призначене для погребіння на новому місці, виявилось нетлінним, чому і наказав я залишити подивитись мені самому, але того дня не встиг зробити огляд. В наступну ніч, коли я заснув, уявилась мені буря, яка хитала будівлю, від чого я прокинувсь і почув, що по залах твердими кроками хтось йде в мою спальню. Двері відчинились і уввійшов невідомий муж, осяяний світлом, в архієрейському одязі, з гнівом на обличчі. Припіднявшись на ліжку, я хотів встати і поклонитися йому, але не міг, тому, що ноги, особливо коліна, в мене сильно затремтіли. Той, що прийшов, сказав мені: «Чи даси нам почивати, чи ні? Не даси нам почивати, не дам тобі і я ніколи почивати». Потім він вийшов такими же кроками зі спальні. Вранці я прийшов до гробу архієрея, котрого напередодні хотів оглянути. Коли зняли кришку, то побачив того самого святителя Божого Павла, котрий явився мені вночі, і в тому ж облаченні. З сльозами цілував я руки його, відслужив панахиду і наказав залишити гріб на попередньому місці». Через 40 років Лавру відвідав Олександр II з імператрицею в супроводі церковного історика й письменника М.В.Толстого. Він пише: «Разом з іншими богомольцями я спускався в цей склеп. Припідняв кришку простого дерев'яного гробу, зняв пелену з лику святителя й усі ми були вражені надзвичайним нетлінням мощів. Павло був таким, ніби щойно заснув: русе з сивиною волосся й борода, лице спокійне, з заплющеними, дещо впалими очима; руки, складені на грудях; митра та облачення -- все повністю збереглося, хоча пройшло вже майже 100 років як тіло святителя покоїться в гробі. Цього чудесного нетління не можна приписати дії повітря чи інший місцевий причинам, адже інші тіла в тому склепі зітліли й розклалися».1

Багато дослідників вивчали його життєвий шлях, торкаючись різних аспектів його діяльності. Серед авторів дорадянської доби: Зноско В. свящ. «Жизнь и чудеса святителя Павла митрополита Тобольского и Сибирского»; Титов Ф., прот. «Павел Конюшкевич Митрополит Тобольский и Сибирский», Титликов Б.В «Павло Конюшкевич, митрополит Тобольський». Зацікавленість особистістю св. Павла виявив Карташов А.В. у своїх «Очерках по Истории Русской Церкви». Останні праці дослідників такі: Симонюк В. канд. дисертація «Життя і діяльність митрополита Тобольського Павла Конюшкевича», Швець О., прот. Святитель Павло (Конюшкевич) Митрополит Тобольський, його життя та діяльність2, Нас найбільше цікавить місіонерська праця святителя Павла.

Початок формування його, як особистості, припадає на роки, проведені майбутнім святителем у своєму рідному місті Самборі, що на Галичині. Народився він 1705 року в родині Самбірських міщан на прізвище Конюшкевичі. Хоча більшість українського населення Прикарпаття того часу усвідомлювала себе православними, але формально їх відносили до уніатів, бо ще 23 червня 1691 року таємний уніат єпископ Перемишльський Інокентій Винницький уже відкрито проголосив у Варшаві від себе й за свою паству про перехід православної Перемишльської єпархії до унії. Як відомо, Інокентій Винницький був останнім православним Перемишльським єпископом, до юрисдикції якого належав Самбір. Звичайно, були ще православні священики, які таємно духовно окормлювали своїх вірних, були братства, можливо й існували православні школи3, але все те діялося нелегально. Тому немає точних даних, де саме зробив перші кроки навчання малий Петро (таке було його ім'я до постриження), у православній чи уніатській школі. За словами одного з дослідників, хоч де навчався майбутній святитель, одне зрозуміло, що формувався він у православному оточенні4. У той час православна самосвідомість була в переважної більшості українського населення Галичини.5 Відомо також, що населення Самбора було поліконфесійним: там жили латинники, уніати, протестанти, євреї та інші. Чи не відтоді, ще з дитинства, у святителя Павла виникло бажання навертати іновірців до православ'я, віри, яку сповідували його батьки й він. Згодом, через багато років, це бажання він реалізує в далекому Сибіру, приводитиме до спасіння людей, що перебували в темряві язичництва.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19