За суб'єктами права власності існує:

інформація, що належить усьому суспільству і не є об'єктом власності будь-кого;

інформація, що належить державі (державам);

інформація, що належить юридичним особам;

інформація, що є власністю фізичних осіб.

За змістом можна розрізняти:

інформацію про суспільство

інформацію про державу;

інформацію про навколишнє природне середовище. За режимом доступу інформація поділяється на:

відкриту інформацію

інформацію з обмеженим доступом.

Прикладом гарантування права громадян на відкриту інформацію є норми, закріплені статтею 50 Конституції: кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена.

Окремі дослідники розглядають класифікацію інформації в системі органів виконавчої влади, вказуючи, що інформацію варто класифікувати насамперед залежно від ступеня її співвіднесення з дійсністю, з реальними процесами, які виникають у ній. Залежно від суб'єкта досліджуються аналітична, прогнозна, довідкова, ознайомлювальна та рекомендаційна інформація.

Потоки різних видів соціально-економічної інформації, що циркулюють в органах виконавчої влади, класифікуються за: періодичністю виникнення і передачі (п'ятирічна, річна, піврічна тощо); ступенем взаємозв'язку (характеризується кількістю усіх видів інформації, що надходить до органів виконавчої влади, взаємозалежних з даним конкретним видом повідомлень, зведень); ступенем сталості (розглядається тривалий проміжок часу, протягом якого інформація зберігає своє значення); структурою (основна - вся офіційна, допоміжна - вся неофіційна і кількісна); методами утворення (формування інформації на основі аналізу діяльності суб'єктів І об'єктів управлінського впливу, у ході дослідження всіх масивів інформації, що надходить по даному питанню, аналізу стану справ у різних сферах громадського життя); закріпленням та втіленням в матеріальні форми (візуальна, документальна, звукова) та за багатьма іншими ознаками.2

2. Правовий статус інформації як об'єкта цивільних прав

Розглянемо основні ознаки інформації як об'єкта цивільних правовідносин. З цією метою виділяються такі основні властивості інформації:

а) нематеріальність;

б) інваріантність по відношенню до носіїв - та сама інформація може бути записана різними знаковими системами, ці знакові системи можуть використовувати різні фізичні носії для запису;

в) розмноження - інформація, на відміну від речовини та енергії має здатність до розповсюдження;

г) здатність бути реалізованою - має тенденції матеріалізації, тобто може бути використаною, стати товаром та послугою на ринку3.

Додатковою ознакою інформації як об'єкта цивільних правовідносин (і як об'єкта цивільних прав) може бути здатність власника (носія) інформації захистити відповідні права у судовому порядку. Адже норма цивільного права України передбачає у разі недодержання особою встановлених вимог при здійсненні своїх цивільних прав можливість зобов'язати її припинити зловживання своїми правами у судовому порядку4.

Загалом особа реалізує свої права щодо інформації аналогічно своїм цивільним правам на інші об'єкти. Так особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд. Нездійснення особою своїх цивільних прав не є підставою для їх припинення.5

Це ж стосується і суб'єктивних цивільних прав особи на інформацію. Кожна особа, наприклад, може створити інформаційну продукцію (написати статтю у газету, журнал тощо). Нездійснення ж особою свого права на написання звернення до органів державної влади не є підставою для припинення такого права.

Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.1

Основним майновим правом особи на інформацію є право власності. Право власності на інформацію - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження інформацією.2

Інформація є об'єктом права власності громадян, організацій (юридичних осіб) і держави. Інформація може бути об'єктом права власності як у повному обсязі, так і об'єктом лише володіння, користування чи розпорядження. Власник інформації щодо об'єктів своєї власності має право здійснювати будь-які законні дії.

Підставами виникнення права власності на інформацію є:

- створення інформації своїми силами і за свій рахунок;

- договір на створення інформації;

- договір, що містить умови переходу права власності на інформацію до іншої особи.

Інформація, створена кількома громадянами або юридичними особами, є колективною власністю її творців. Порядок і правила користування такою власністю визначаються договором, укладеним між співвласниками.

Інформація, створена організаціями (юридичними особами) або придбана ними іншим законним способом, є власністю цих організацій.

Інформація, створена на кошти державного бюджету, є державною власністю. Інформацію, створену на правах індивідуальної власності, може бути віднесено до державної власності у випадках передачі її на зберігання у відповідні банки даних, фонди або архіви на договірній основі.

Власник інформації має право призначати особу, яка здійснює володіння, використання і розпорядження інформацією, і визначати правила обробки інформації та доступ до неї, а також встановлювати інші умови щодо інформації.3

Інформаційна продукція та інформаційні послуги громадян та юридичних осіб, які займаються Інформаційною діяльністю, можуть бути об'єктами товарних відносин, що регулюються чинним цивільним та іншим законодавством.

У ст. 6 Закону України "Про науково-технічну інформацію" також визначає, що науково-технічна інформація є об'єктом права власності.

Окремі науковці наголошують, що доктрина права власності не може бути застосована до такого об'єкта цивільного права, як інформація. Це передусім зумовлюється властивостями інформації:

а) нематеріальність інформації;

б) інформація може бути скопійована та відтворена необмежену кількість разів;

в) одна і та сама інформація як об'єкт права може одночасно перебувати у необмеженого кола суб'єктів права;

г) неможливість застосування відносно інформації як об'єкта права інститутів віндикації та застави власності; інформація вимірюється не тільки кількісно, також береться до уваги цінність об'єкта, яку визначає змістовна сутність інформації;

д) багатоваріантність форм подання інформації.1 Інформація (за виключеннями, зазначеними вище) може бути

об'єктом права власності. Підтвердженням цьому є не лише здатність інформації до матеріалізації (може бути використаною, стати товаром та послугою на ринку), а й факти операцій з інформацією у реальних правовідносинах (продаж компакт-дисків, газет, журналів тощо).

Особа може відмовитися від свого майнового права. Особа може за відплатним або безвідплатним договором передати своє майнове право іншій особі, крім випадків, встановлених законом.2 Основними формами відчуження інформації є договори про купівлю-продаж інформаційної продукції, договори на передачу інформації, договори на надання інформаційних послуг, договори про створення інформаційної продукції тощо.

Перейдемо до розгляду особистих немайнових прав на інформацію. Одним із основних об'єктів такого права є конфіденційна інформація про особу. Як зазначається у ст. 32 Конституції України "не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини*. Законодавством України до конфіденційної інформації про особу (персональних даних) віднесено національність, освіту, сімейний, майновий стан, релігійність, стан здоров'я, а також адресу, дату і місце народження. Даний перелік не є вичерпним.

Право особи на свою приватну сферу абсолютне (це таємниця приватного життя, лікарська таємниця, таємниця сповіді, сюди також слід віднести банківську таємницю, оскільки кожна особа має право вимагати від необмеженого кола осіб обов'язкової заборони на збирання вказаних відомостей, а якщо ці відомості стали відомими особі у зв'язку з її професійною діяльністю, то - нерозголошення).

Декілька слів про особисті немайнові права юридичної особи, до яких Цивільний кодекс України відносить право на інформацію. Одним з основних видів такої інформації є комерційна таємниця.

Цивільний кодекс України визначає, що комерційна таємниця - це інформація, яка є секретною в тому розумінні, що вона в 1 цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якого вона належить, у зв'язку з цим має і комерційну цінність та була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію.

Комерційною таємницею можуть бути відомості технічного, і, організаційного, комерційного, виробничого та іншого характеру, за винятком тих, які відповідно до закону не можуть бути віднесені до комерційної таємниці.

3. Зміст суб'єктивного права на інформацію

Людина як суб'єкт суспільних відносин має потребу в отриманні відомостей про події та явища, що відбуваються або мали місце у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі.

Інформація є засобом комунікації людей і нерідко виступає об'єктом їх діяльності. Без отримання інформації у різних її проявах та формах не можлива еволюція людини, розвиток суспільства і держави. Міжнародно-правові стандарти прав людини і громадянина - про свободу слова і право на інформацію закріплені в законодавстві багатьох країн світу. Не є винятком і вітчизняне законодавство. Право України містить низку норм, які регулюють відносини щодо отримання інформації. Суб'єктивне право на інформацію є одним з найважливіших прав людини і громадянина.

Виникнення права на інформацію обумовлене зростанням інтересу як до самої інформації, так і, насамперед, до змісту інформації. На сьогоднішній день як у правовій науці, так і в законодавстві сформувалися два підходи до трактування права на інформацію. У рамках вузького підходу право на інформацію трактується тільки як право на одержання (доступ) до інформації, тобто як відносне право. Широкий підхід же припускає віднесення до права на інформацію усіх видів суб'єктивних прав, спрямованих на інформацію чи на здійснення дій з нею1.

У статті 10 Закону України "Про інформацію" визначено систему гарантій, якими забезпечується право на інформацію. Слід зазначити, що право на інформацію не є абсолютним і необмеженим. По-перше, реалізація права на інформацію громадянами, юридичними особами і державою не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб. Іншими словами, перефразовуючи стародавній принцип, право особи на інформацію закінчується там, де починається право іншої особи.

По-друге, збирання, зберігання, використання і поширення інформації про особисте життя фізичної особи без її згоди не допускаються, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.3

По-третє, не допускається збирання інформації, яка є державною таємницею або конфіденційною інформацією юридичної особи.4

Реалізації права на інформацію одних суб'єктів у багатьох випадках сприяє юридичний обов'язок інших суб'єктів. Так, наприклад, відповідно до ст. 19 Закону України "Про звернення громадян" органи державної влади і місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, об'єднання громадян, засоби масової інформації, їх керівники та інші посадові особи в межах своїх повноважень зобов'язані у разі прийняття рішення про обмеження доступу громадянина до відповідної інформації при розгляді заяви чи скарги скласти про це мотивовану постанову.

Російський науковець Звєрєва О.А. до прав на інформацію, що випливає з її об'єктивної природи й обумовлених нею інтересів соціальних суб'єктів, відносить "право на одержання інформації, право на обмеження одержання інформації іншими суб'єктами, а також право на спростування інформації, що ганьбить особу". Вважаємо, що подібна структура суб'єктивного права на інформацію потребує деякого уточнення. Право на інформацію може включати право власності на інформацію (повне або в окремих його змістових складових), право обмеження доступу до інформації, право на спростування недостовірної інформації та право доступу до інформації.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21