ідтвердженням цього є використання агрохімічних засобів у боротьбі з радіоактивним забрудненням, які обмежують надходження до рослин радіонуклідів. Так, вапнування забруднених радіонуклідами кислих ґрунтів зменшує надходження Sr90 в рослини, оскільки кальцій посилює закріплення стронцію в ґрунті й знижує доступність його для рослин.Поєднання вапнування із застосуванням калійних добрив на легких ґрунтах стримує поглинання Cs137. При цьому вміст радіоактивного цезію в рослинах може бути знижений в 30 разів. Рекомендована для внесення форма калійних добрив - К2СО3, яку слід вносити в кількості, еквівалентній гідролітичній кислотності, тобто з розрахунку 4 кг К2СО3 на 1 кг ґрунту.Досить ефективні також цеоліти, що зменшують нагромадженні Cs137 у кілька десятків разів.Азотні добрива можуть сприяти нагромадженню цезію в біомасі. Тому необхідно уникати надлишку азоту, суворо дотримуватись співвідношення між азотом і фосфором, як і у випадку нагромадження нітратів. Але найбільш доцільно підвищити дози фосфорних і калійних добрив.Отже, за певних умов добрива можуть бути антиекологічними речовинами. При грамотному їх застосуванні вони виявляють альтернативні властивості - сприяють очищенню об'єктів навколишнього середовища, поліпшуючи якість сільськогосподарської продукції [13].Разом з тим вчені роблять спроби обґрунтувати концепцію біологічного землеробства, яка останніми роками має все ширше визнання і передбачає посилення принципу альтернативності за рахунок біологічних факторів, що компенсують несприятливий вплив інтенсивного виробництва на навколишнє середовище.Зокрема, Український НДІ ґрунтознавства й агрохімії пропонує розробити науково обґрунтовані методи ведення землеробства на біолого-екологічних принципах, що передбачають впровадження сівозмін з обов'язковим включенням бобових трав і сидератів; обмеження застосування мінеральних добрив, насамперед азотних, з переходом на локальний спосіб внесення, який дає можливість зменшити їх дози на 30 - 50% порівняно з тими, що рекомендовані для інтенсивних технологій, підвищення доз внесення гною, які забезпечують бездефіцитний баланс гумусу; використання комбінованої системи обробітку ґрунту; перехід на біологічні методи захисту рослин.З метою конкретизації цих напрямків у різних ґрунтово-кліматичних зонах України належить вирішити такі завдання:розробити «стандарт родючості» для біологічного землеробства, який визначав би можливість і доцільність переходу конкретного господарства на біологічні методи землеробства з урахуванням ресурсів родючості його ґрунтів;створити принципово відмінну від інтенсивного землеробства систему застосування органічних і мінеральних добрив, яка гарантувала б одержання екологічно чистої продукції при високій урожайності сільськогосподарських культур без порушення екологічної рівноваги в агроландшафті; розробити стандарт екологічно чистої сільськогосподарської продукції.Слід зазначити, що деякі з названих питань вже частково вирішені. Так, обґрунтовані оптимальні моделі родючості ґрунтів, визначені вимоги до чистої продукції, розроблені рекомендації по досягненню бездефіцитного балансу гумусу та інші, що були висвітлені в попередніх розділах. Проте деякі з них дійсно треба глибоко досліджувати [29].Український НДІ землеробства спільно з Українським НДІ ґрунтознавства й агрохімії на основі узагальнення даних підготували методичні рекомендації по веденню біологічного землеробства, справедливо назвавши їх тимчасовими.Наведено короткий опис основних положень розробки в тій послідовності, в якій вони викладені авторами.І. Біологічна роль і ґрунтово-екологічні принципи організації сівозмін.Оскільки в біологічному землеробстві сівозмінам належить виключно важлива роль у регулюванні балансу гумусу й азоту, водно-фізичного, біологічного та фітосанітарного режимів, обмеженні й навіть повній відмові від застосування пестицидів, рекомендується використовувати класичний принцип їх побудови на основі правильної організації території та оптимальної структури посівних площ для конкретних ґрунтово-кліматичних умов кожного господарства. Це забезпечить при правильному чергуванні сільськогосподарських культур високу їх продуктивність, збереження й відновлення ґрунтової родючості. До сівозміни вводять різні за біологічними й агротехнічними особливостями культури з чергуванням за типом правильної плодозміни. При цьому використовують нормативні дані про допустимі періоди повернення культур на попереднє місце і забезпечують розміщення їх після найбільш придатних попередників [21].Для умов недостатнього зволоження планують 10 - 15% чистих парів з метою гарантування одержання сталих урожаїв озимої пшениці.Включення до біологічного циклу атмосферного азоту досягається шляхом використання в основних посівах сівозмін багаторічних бобових трав люцерни і конюшини, які нагромаджують у біомасі 200-300 кг/га біологічного азоту й поліпшують гумусовий стан ґрунтів. Однорічні бобові культури здатні нагромаджувати 60 - 100 кг/га азоту.Збільшення до 20-30% площі, зайнятої в сівозміні культурами-азотфіксаторами, дасть можливість на 25 - 50% зменшити внесення мінеральних азотних добрив.Великого значення надають включенню до сівозмін посівів післяукісних і післяжнивних культур. Вони збагачують ґрунт на органічну речовину, поліпшують його азотний режим і фітосанітарний стан, надійно захищають ґрунт від ерозії та сприяють більш ефективному використанню біологічного потенціалу природних ресурсів. Проміжні культури, посіви яких повинні займати не менше 15 - 20%, необхідно вирощувати в районах достатнього зволоження та при зрошенні. На легких ґрунтах рекомендуються бобові сидерати - люпин, серадела, буркун.Можливі також посіви капустяних і озимих культур, під які вносять мінеральні добрива, а для досягнення позитивного балансу гумусу пропонується поєднання при заорюванні в ґрунт соломи і зеленої маси бобових сидератів.Ґрунтово-екологічний підхід до організації сівозмін спрямований на забезпечення раціонального використання земельних ресурсів, охорону ґрунтів і навколишнього середовища.В умовах пересіченого рельєфу та на ерозійно небезпечних територіях необхідне освоєння ґрунтозахисних систем землеробства з використанням контурно-меліоративної організації території, яка здатна запобігти ерозії найнебезпечніших в екологічному відношенні земель. При цьому надають перевагу максимальному використанню біологічних факторів.При побудові сівозмін для Полісся враховують родючість ґрунтів і ступінь придатності їх для вирощування сільськогосподарських культур. На супіщаних і легкосуглинкових ґрунтах вводять зерно-, льоно-картопляні сівозміни з такою структурою посівних площ: зернових 50 - 55%, льону 9 - 12, картоплі й овочів 10 - 15 і кормових культур 25 - 28% (можливе додаткове насичення сівозмін кормовими до 20 - 30% за рахунок повторних посівів). На бідних піщаних ґрунтах вирощують екологічно пристосовані до них культури - озиме жито, картоплю, овес, люпин і вводять відповідні сівозміни. Овочеві, овочево-кормові й кормові сівозміни з високою питомою масою багаторічних трав розміщують на перезволожених і торфоболотних ґрунтах [29].Правильне поєднання інтенсивних та біологічних факторів землеробства повинно забезпечити сівозміни рівнинними землями і однорідним ґрунтовим покривом. За цих умов необхідно мати 55 - 60% зернових, 10 - 20 - технічних і 20 - 25% кормових культур, а також 5 - 15% чистого пару.4. Особливості застосування мінеральних добрив при інтенсивних технологіях вирощування озимої пшениціВ зерновому полі озима пшениця займає провідне місце як по валовому збору зерна, так і по посівній площі. Досвід багатьох господарств і дані науково-дослідних установ свідчать, що потенціал озимої пшениці може забезпечити подальше зростання її продуктивності, насамперед за рахунок застосування більш досконалих технологій вирощування цієї культури [5].Значним резервом зростання виробництва зерна на Україні є інтенсивна технологія вирощування озимої пшениці, що включає комплекс заходів, серед яких провідне місце належить добривам.Повне задоволення потреби у мінеральному живленні протягом усього вегетаційного періоду - найважливіша умова технології.Порівняно із звичайною агротехнікою система застосування добрив при інтенсивній технології має характерні особливості, зумовлені насамперед ідеєю розподілу всього життєвого циклу озимої пшениці на дванадцять етапів органогенезу і виділенням з них головних, при проходженні яких закладаються й формуються основні елементи продуктивності, що визначають величину майбутнього врожаю.Початок кожного з цих етапів визначають методом біологічного контролю. До них приурочують строки внесення мінеральних добрив, які вважають оптимальними, а також відбір ґрунтових та рослинних зразків з метою контролю мінерального живлення рослин і оптимізації доз добрив, необхідних для одержання запланованого врожаю. Виробнича перевірка модернізованої таким чином системи застосування добрив під озиму пшеницю підтвердила її високу ефективність.Сучасне уявлення про мінеральне живлення пшениці пов'язане з виникненням у 30-і роки теорії стадійного розвитку рослин, згідно з якою життєвий цикл пшениці поділяється на дванадцять етапів органогенезу. Найважливіші з них визначають кількість продуктивних стебел на одиниці площі, число колосків у колосі, фертильність (здатність до запліднення) квіток, масу зернівки та ін.Умови живлення значно впливають на характер проходження етапів органогенезу і формування продуктивності рослин [7].Водночас при звичайній агротехніці добрива застосовують залежно від фази вегетації (зокрема, азотні підживлення проводять у фазі кущіння й колосіння), які визначають за відомими зовнішніми ознаками (з'явлення бічних пагонів - кущіння, стеблових вузлів - вихід у трубку, колосу - колосіння тощо). Всі агрохімічні дослідження, у тому числі відбір ґрунтових і рослинних зразків, також приурочували до окремих фенофаз. Однак такий підхід не відповідає сучасним вимогам передової агрохімічної науки й практики, оскільки фази вегетації не розкривають внутрішніх змін, які стосуються закладання та формування найважливіших елементів продуктивності молодої рослини. Отже, результати агрохімічних досліджень і обґрунтована ними система застосування добрив по фазах росту й розвитку озимої пшениці не дають можливості ефективно (за допомогою добрив) керувати формуванням урожаю на ранніх етапах закладання окремих структурних елементів, що його складають. У цьому суть низької ефективності добрив і невисокої врожайності озимої пшениці, характерних для традиційної агротехніки.Дослідження й застосування добрив за етапами органогенезу, що визначені за методом біологічного контролю, дають можливість ефективніше впливати на формування елементів продуктивності пшениці від моменту диференціації їх у конусі наростання. У зв'язку з цим необхідно знати, на якому етапі формується той чи інший орган і як впливають добрива на його формування.В озимої пшениці встановлено дванадцять етапів органогенезу (за Куперман). Характеризуючи їх в найбільш загальних рисах, слід зазначити, що перші два етапи належать до періоду формування стебла, листків і коренів, наступні шість - до формування генеративних органів, а останні до органогенезу зернівки пшениці [7].З практичної точки зору найбільш значними є II, IV, VII і X етапи органогенезу, кожному з яких відповідають певні вимоги до мінерального живлення.На ранніх етапах розвитку рослин (І і II), які визначають їх густоту й габітус, а також зимостійкість, першорядне значення належить фосфору, кальцію і калію, що стимулюють розвиток кореневої системи. Висока концентрація цих елементів у ґрунтовому розчині не призводить до депресійного впливу на ріст пшениці. На цій основі були розроблені такі важливі прийоми, як комплексне агрохімічне окультурення полів, внесення високих доз добрив «про запас» і припосівне внесення гранульованого суперфосфату.Пригнічуюча дія підвищеної концентрації азоту в ґрунті на молоді рослини властива азотним добривам, тому їх не можна застосовувати у високих дозах до сівби. Проте нестача азоту на початку вегетації пшениці не дає очікуваного приросту врожаю від фосфору. Більше того, азотне голодування в цей час різко погіршує всі функції рослини, знижує насамперед кількість колосків у колосі. Отже, в осінній період вегетації озимої пшениці необхідне помірне азотне живлення, яке цілком може бути забезпечене запасами мінерального азоту в орному шарі ґрунту не менше 30 кг/га або допосівним внесенням невеликих доз азотних добрив по 30 - 40 кг діючої речовини на 1 га. Це запобігає переростанню озимих, непродуктивному витрачанню вологи, поживних речовин внесених добрив і на високому фосфорно-калійному фоні забезпечує добрий розвиток кореневої системи, а також стійкість рослин проти несприятливих умов зимівлі.Із закінченням осінньої вегетації настає період зимового спокою. Важливою характеристикою його є метеорологічні умови, насамперед опади, за кількістю яких прогнозують ефективність і доцільність проведення ранньовесняного азотного підживлення [37].Відновлення вегетації навесні супроводжується інтенсивними ростовими процесами, у зв'язку з чим в озимої пшениці виникає гостра потреба в азоті. Проте через низькі температури й підвищену вологість ґрунту, які пригнічують нітрифікацію, його вміст у кореневмісному шарі рано на весні, як правило, буває недостатнім. Інтенсивний ріст вегетативних органів і нестача азоту в цей час зумовлюють настання в озимої пшениці першого критичного періоду азотному живленні. На цій основі був розроблений широко запроваджений нині агроприйом - ранньовесняне азотне підживлення, доцільність проведення якого при інтенсивні технології вирощування озимої пшениці визначають за кількістю опадів за осінньо-зимовий період і станом посіву після зимівлі, а оптимальну дозу азотних добрив встановлюють за даними про запаси мінерального азоту в метровому або 40 - 60-сантиметровому шарах ґрунту.Другий відповідальний момент в азотному живленні пшениці припадає на V-VI етапи органогенезу. Звичайно вони збігаються з фазою виходу в трубку, при наступному проходженні якої відбувається бурхливий розвиток листової поверхні та інтенсивний приріст біомаси рослин. Тому друге азотне підживлення, проведене в період V-VI етапів органогенезу, помітно впливає на врожайність озимої.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7
|