Новелою Основ стало введення нового виду земельних правовідно-син -- права довічного успадковуваного володіння землею. Згідно зі ст. 5 Основ у довічне успадковуване володіння земля надавалась громадянам СРСР для ведення селянського господарства, особистого підсобного господарства, будівництва та обслуговування жилого будинку, садівниц-тва і тваринництва, дачного будівництва, традиційних народних промис-лів, у випадку одержання в спадщину чи придбання будинку. Основами була встановлена компетенція в галузі регулювання земельних відносин місцевих рад, союзних і автономних республік, Союзу РСР.

Земельний кодекс УРСР був прийнятий Верховною Радою УРСР 18 грудня 1990 р. у відповідності з Основами законодавства Союзу РСР і союзних республік про землю, але з врахуванням Декларації про дер-жавний суверенітет України, прийнятої Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 р. Згідно з розділом VI «Економічна самостійність» Дек-ларації земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ре-сурси, які знаходяться в межах Української РСР, проголошувались власністю народу України, ставали матеріальною основою сувереніте-ту Республіки і повинні використовуватись з метою забезпечення ма-теріальних і духовних потреб її громадян [15].

Декларація проголошувала державний суверенітет України, верхо-венство Конституції та законів Республіки на своїй території, самостій-ність у визначенні свого економічного статусу і закріплення його в за-конах. Проте у ній нічого не зазначалось про відмову від чинності на території України законів Союзу РСР.

2 РОЗВИТОК ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ В УКРАЇНІ

2.1 Новели Земельного кодексу та практичне їх застосування

Переломним періодом у сфері земельного права стало проголошення Верховною Радою України 18 грудня 1990 року земельної реформи, у ході якої був прийнятий ряд нормативних актів, зокрема укази Президента України, спрямовані на її реалізацію. Головним результатом реформи по праву є прийняття 25 жовтня 2001 року нового Земельного кодексу, що вступив у силу 1 січня 2002 року. Переваги цієї кодификації полягають у тім, що вона врегулювала принцип права власності на земельну ділянку як засіб виробництва. У чинному Земельному кодексі конкретизовані розпорядження по дотриманню категорій земельних ділянок, передбачене застосування норм цивільного права до товарного обороту землі, не торкаючись основних положень і принципів земельного законодавства.

Ст. 78 ЗК України встановлює зміст права власності на землю як суб'єктивного права і визначає його як сукупність правомочностей по воло-дінню, користуванню і розпорядженню земельними ділянками в межах, визначених цим Кодексом. Ні в земельному, ні в цивільному законодавстві, на жаль, не визначено поняття цих правомочностей, тому вони сформульовані в науковій літературі [16].

Правомочність володіння -- це право фактичного (фізичного чи господарського) панування над певною земельною ділянкою. Природно, що фактичне володін-ня тією чи іншою земельною ділянкою робить можли-вим здійснення інших правомочностей: користування та розпорядження нею. Відомо, що не можна викорис-товувати земельну ділянку, не маючи господарського або фактичного панування над нею. Проте, правомочність власника земельної ділянки як об'єкта права власнос-ті має певну своєрідність. Це викликано невід'ємністю земельної ділянки від навколишнього природного се-редовища, їх екологічним взаємозв'язком, неможливіс-тю її вилучення та переносу, скажімо, в інше місце.

Право володіння може належати не тільки власни-ку, але й особі, якій власник передав земельну ділянку на підставі договору (наприклад, оренди). Власник при цьому не втрачає права володіння, він перестає здійс-нювати його, але цілком зберігає можливість мати зе-мельну ділянку у своєму господарстві, у складі майна. Власнику, окрім права володіння, належать також право-мочність користування та розпорядження. Інші ж во-лодарі, як правило, повністю позбавлені права розпоряд-ження і мають право користування в межах, встанов-лених договором з власником (наприклад, оренда зе-мельної ділянки).

Третьою правомочністю власника є розпорядження. Правомочністю розпорядження є визнана за власни-ком і гарантована йому можливість учиняти дії, спря-мовані на зміну юридичного статусу, економічного призначення чи стану земельних ділянок, визначення їх юридичної долі (передача їх іншим суб'єктам пра-ва у власність). Такими діями є, головним чином, угоди (купівля-продаж, дарування, обмін та ін.). Внаслідок виконання цих угод власник передає іншому суб'єкту всі свої правомочності, тобто вичерпує своє право (наприклад, у разі продажу). Право розпорядження включає можливість вчинен-ня не тільки угод, але й інших юридичних дій.

Діюче законодавство проголошує рівність усіх форм власності, передбачає створення рівних умов для їх розвитку та захисту (ст. 2 Закону України «Про влас-ність», ст. 1 Земельного кодексу України). Проте фак-тично власники земельних ділянок володіють різним обсягом правомочності розпорядження [17].

В п.2 статті 1 встановлено загальне пра-вило набуття та реалізації права власності на землю. Право власності на землю набувається та реалізується тільки на підставі діючих нормативних актів. Це, в першу чергу, ст.ст. 81-85, 87 Земельного Кодексу. Якщо виникають відносини власності, які не врегульо-вані цим Кодексом, застосовуються загальні норми про право власності Конституції України, Закону України «Про власність», Цивільного кодексу України тощо, та інші законодавчі акти. Режим використання спільних природних об'єктів, розташованих на території Укра-їни та суміжних держав, визначається міжнародними договорами, які ратифіковані Україною.

Власність в Україні існує в різних формах. В ст. 78 форми власності на землю визначені відповідно до Конституції України, тобто земля в Україні може пе-ребувати у приватній, комунальній або державній вла-сності. Це означає, що права колективної власності на землю в Україні не існує. Колишнім колективним власникам -- сільськогосподарським кооперативам, садівничим товариствам та ін. земля стала належати на праві приватної власності.

Ст. 78, як і відповідна норма в попередньому Земель-ному кодексі, не передбачає поновлення права приват-ної власності на землю особам, яким раніше, до часів панування на території України Радянської влади, воно належало. Чинними визнаються тільки відносини вла-сності, які виникли після набуття чинності Земельно-го кодексу України в редакції від 13 березня 1992 р.

В статті 79 ЗКУ вперше в земельному законо-давстві України визначено поняття земельної ділянки як об'єкта права власності. Об'єкти права власності на землю -- це природні елементи, з приводу чого скла-даються і існують відповідні правовідносини, тобто, окре-мі, індивідуально визначені, земельні ділянки. Стаття встановлює кваліфікуючі ознаки земельної ділянки як об'єкта права власності. Насамперед, це межі земельної ділянки, які повинні існувати в натурі, на місцевості, а також визначене місце її розташування та встановле-ний законодавством режим використання.

Об'єктом права державної власності на землю виступають усі землі України, за винятком земель, переданих у комунальну і приватну власність. Виключ-но в державній власності знаходяться землі атомної енергетики та космічної системи; землі оборони, крім земельних ділянок під об'єктами соціально-культур-ного, виробничого та житлового призначення; землі під об'єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об'єктами, що мають національне та за-гальнодержавне значення; землі під водними об'єкта-ми загальнодержавного значення; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верхов-ної Ради України, Президента України, Кабінету Міні-стрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук; земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Об'єктом права комунальної власності є усі зем-лі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності. До земель комунальної власності належать землі загального користування населених пунктів (май-дани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо); землі під залізницями, ав-томобільними дорогами, об'єктами повітряного і тру-бопровідного транспорту; земельні ділянки, які вико-ристовуються для забезпечення діяльності органів мі-сцевого самоврядування та ін.

Об'єктом права приватної власності юридичних осіб (заснованих громадянами України або юридични-ми особами України) є земельні ділянки для здійснен-ня підприємницької діяльності, або які використову-ються для житлової, промислової та громадянської за-будови. Наприклад, це земельні ділянки, надані для жи-тлово-будівельних кооперативів, або сільськогосподар-ським підприємствам для ведення товарного сільсь-когосподарського виробництва.

Об'єктом права приватної власності іноземних юридичних осіб є тільки земельні ділянки несільськогосподарського призначення у разі придбання ними об'єктів нерухомого майна та для спорудження об'єк-тів, пов'язаних із здійсненням підприємницької ді-яльності в Україні, в першу чергу, в межах населених пунктів.

Земельні ділянки, як об'єкти права власності громадян України, мають визначені законодавством граничні розміри і розрізняються за метою викорис-тання. Наприклад, для ведення фермерського господар-ства земельна ділянка надається в розмірі земельної частки (паю); для ведення особистого селянського господарства -- не більше 2,0 гектара; для ведення саді-вництва -- не більше 0,12 гектара; для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах -- не більше 0,25 гектара, в селищах -- не більше 0,15 гек-тара, в містах -- не більше 0,10 гектара; для індивіду-ального дачного будівництва -- не більше 0,10 гекта-ра; для будівництва індивідуальних гаражів -- не бі-льше 0,01 гектара.

Об'єктом права приватної власності іноземних громадян та осіб без громадянства є земельні ділян-ки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також земельні ділянки несіль-ськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності.

В земельному законодавстві немає обмежень з кіль-кості земельних ділянок, що можуть знаходитися у власності однієї особи. Проте це не тягне об'єднання декількох земельних ділянок в єдиний об'єкт права власності, навіть при збігу їх цільового призначення та мети використання. Кожна з зазначених земельних ділянок, незважаючи на належність одній особі, являє собою самостійний об'єкт права власності.

Суб'єкти права власності на землю залежно від форми власності, у якій знаходиться та чи інша земельна ділянка розрізняє ст. 80 Земельного кодексу України.

Право власності на землю характеризується множин-ністю суб'єктів відповідно до форм власності -- дер-жавної, комунальної і приватної. Характерною ознакою суб'єкта земельних відносин є належна йому право- і дієздатність. У зв'язку з від-сутністю відповідних приписів в Земельному кодексі правовий статус суб'єктів права власності на землю доцільно визначати за аналогією з нормами цивільно-го права щодо загальної право-дієздатності з ураху-ванням вимог земельного законодавства[18].

Визначаючи суб'єктів права власності на зе-млю, стаття 374 ЦКУ на відміну від норм ЗК, не пов'язує суб'єктний склад землевласників із певними формами власності на землю, але, як і стаття 80 ЗК називає ними фізичних та юридич-них осіб, державу та територіальні громади. При цьому земельна правосуб'єктність громадян України та юридичних осіб, заснованих грома-дянами України або юридичними особами Укра-їни, статтею, що коментується, не визначається, а норми частин 2 та 3, що покликані встановити земельну правосуб'єктність іноземців, осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб, інозем-них держав та міжнародних організацій мають відсильний характер та за юридичним змістом не відрізняються одна від одної [19].

Суб'єктом права приватної власно-сті на землю мають бути тільки юридичні особи, засно-вані на приватній власності. Юридичні особи, заснова-ні на державній або комунальній власності, не можуть бути власниками земельних ділянок, їм земля нада-ється в постійне користування. Особливим суб'єктом права власності на землю виступає держава. За змістом статті 80 ЗК суб'єктом права державної власності на землю є держава в особі Кабінету Міністрів України, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севас-топольської міських, районних державних адміністра-цій. Але треба враховувати, що до розмежування земель державної та комунальної власності в натурі повноваження щодо розпорядження всіма землями, крім пере-даних у приватну власність, здійснюють відповідні сіль-ські, селищні, міські ради, а за межами населених пунк-тів -- відповідні органи виконавчої влади [20].

У власності держави перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приват-ної власності. Держава набуває права власнос-ті на землю у разі: відчуження земельних ді-лянок у власників з мотивів суспільної необ-хідності та для суспільних потреб; придбання за договорами купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; прийнят-тя спадщини; передачі у власність державі зе-мельних ділянок комунальної власності тери-торіальними громадами; конфіскації земельної ділянки.

Страницы: 1, 2, 3, 4