Реформація вимагала знову підтвердити існування й природу священства Христа, яку розділяли його служителі в церкві. Реформатори наполягали на однобічній і винятковій інтерпретації одиничності Христа як Посередника. Тому вони заперечували існування службового священства в рамках церкви й приймали тільки всесвітнє священство всіх віруючих. Заперечення існування таїнства священства реформаторами йшло в контексті заперечення ними сутності меси як жертвоприношення. У відповідь на ці омани Тридентський собор заявив: «Жертвопринесення й священство настільки зв'язані між собою по Божественному розташуванню, що й те, і інше існувало в обох Законах. Оскільки в Новому Завіті Католицька церква одержала встановлення Господом Святого видимого Жертвопринесення Євхаристії, потрібно також визнати, що в ній є нове священство, видиме й зовнішнє». [17, 345]

Собор учив також, що єпископи вище священиків, але не вдавався в точну природу цієї переваги, будь вона юридичною або таємничою. Проте собор просунувся у визначенні таємничої переваги єпископів, ухваливши, що «єпископи, будучи спадкоємцями апостолів, у першу чергу належать до цього ієрархічного порядку». [37, 160] Після цього більшість посттридентських богословів стали затверджувати таємничий характер єпископського служіння. Подібним чином собор не вирішив питання, чи є перевага єпископа над священиком у тому, що стосується влади юрисдикції й влади рукоположеня, божественним або тільки церковним установленням.

Модерністська тенденція до суб'єктивістської й еволюціоністської концепції істини, укупі з ліберальним підходом до біблійного критицизму, привела до спроби переглянути вчення про богоустановленість таїнства священства. Натомість (оскільки один із принципів модернізму - історичний розвиток) пропонували розглядати єпископський і священників чини як результат розвитку під впливом чисто людських і соціальних факторів. Таким чином, модерністи стверджували, що ті, хто керував здійсненням євхаристії, поступово забрали владу робити її, так що вона зробилася літургічним дійством. Вони заперечували, що єпископи --продовжувачі служіння й місії апостолів. Ці омани в ряді інших засудив св. папа Пій X в 1907 р. [19, 311]

Пій ХП у своєму вченні про матерію таїнства священства знову направив богословську думку до прийняття того, що тільки єпископство, пресвітерство й дияконат мають божественне встановлення, тоді як нижчі чини мають установлення церковне. Він включав у таїнство священства тільки дияконів, пресвітерів і єпископів. [19, 312-313] II Ватиканський собор розштрив цю думку, визначивши, що єпископство в таємничому плані стоїть щаблем вище, ніж священство:

«Священний собор учить, що через єпископську присвяту повідомляється повнота таїнства Священства. Це безперечно, тому що й у літургічних звичаях Церкви, і у висловах Святих Батьків воно іменується вищим священством, вершиною священнослужіння... Тому що із традиції, що підтверджується насамперед літургічними обрядами й практикою як Східної, так і Західної Церкви, виявляється, що через покладання рук і через слова присвяти... повідомляється благодать Святого Духа й... накладається священна печатка». [37, 161]

Катехізис Католицької церкви ще точніше сформулював вчення про природу таїнства священства й, зокрема, про взаємовідносини чинів священства на рівнях єпископства, пресвітерства й дияконата:

«Католицьке вчення, виражене в літургії, у Вчителюванні церкви й у постійній діяльності церкви, визнає, що існують два щаблі участі службового священства у священстві Христовому: єпископський і пресвітерський чин. Дияконат призначений для того, щоб допомагати й служити ім. Тому слово «священик» (лат. sacerdos) у нинішнім його вживанні позначає єпископів і священиків, але не дияконів. Проте, відповідно до католицького вчення, ступінь участі у священстві (єпископський і пресвітерський чин) і ступінь служіння (дияконат) -- обидві повинні бути даровані таїнством, називаним «рукоположенням» (хіротонією), тобто таїнством священства». [37, 161]

Хоча Тридентский собор згадував про богоустановленість ієрархії єпископів, пресвітерів і дияконів, він не уточнив, чи бере участь дияконат у таїнстві священства. П Ватиканський собор, хоча й був прихильний до ідеї про участь дияконів у таїнстві священства, не затверджує виразно, що при присвяті в диякони накладає печатка священства: «На нижчому щаблі ієрархії стоять диякони, рукополагаємі "не для священства, але для служіння". Укріплені благодаттю таїнства, вони служать Народу Божому в спілкуванні з Єпископом і з його пресвітерією у дияконії літургії, слова й любові». [19, 316] Катехізис пішов далі і ясно затверджує, що дияконат повністю бере участь у таїнстві священства: «Диякони беруть участь особливим чином у місії й благодаті Христа, таїнство священства відзначає їх печаткою (характером), якої ніхто не може позбавити і яка вподібнює їх Христу, який зробив Себе "дияконом", тобто слугою всіх». [19, 319] На Заході з дияконатом асоціюються вступ у духовенство, прирахування до єпархії або до чернечої громади й обітниця безшлюбності (целібат). II Ватиканський собор відновив інститут постійних дияконів, який дозволяє й одруженим чоловікам посвящатись в диякони.

II Ватиканський собор повторив вчення про зв'язок між службовим, ієрархічним священством і священством віруючих: «Хоча вони й відрізняються один від одного по суті, а не тільки по ступені, вони все-таки спрямовані один до одного; тому що й те й інше беруть участь, кожне по-своєму, у єдиному священстві Христа. Священнослужитель тією священною владою, якою він володіє, виховує священників народ і управляє ним, робить євхаристичну жертву від імені Христа й приносить її Богу від імені всього народу». [8, 23] Церква також знову підтвердила, що служіння священиків засноване на апостольському спадкоємстві. Крім того, для протидії деяким оманам наших днів необхідно було знову повторити вчення про те, що тільки священик може освячувати святі дарунки на євхаристії й що священство повідомляється в таїнстві через покладання рук. Необхідність підтвердити це навчання була викликана помилковою думкою, начебто священик розвивається або «дозріває» усередині християнської громади.[8, 24]

Церква вважає, що єпископство, пресвітерство й дияконство беруть участь у таїнстві священства, а елементи, відомі як молодші, або нижчі, чини, є сакраменталіями. Нижчі чини були переглянуті в 1972 р. папою Павлом VI. Колись вступ у духівництво відзначався тонзурою, одержуваною при присвяті в нижчий чин; тепер на Заході статус духовенства починається з дияконату. У східному християнстві духовенство починається з іподияконату. У діючій західній дисципліні перший крок до священства - допуск у кандидати, потім йде служіння читця й аколіта, які даються поставлянням, а не рукоположення. Служіння читця й аколіта - це служіння мирські й можуть даватися мирянам: вони є постійними служіннями й, з дозволу місцевого пастиря, можуть відбуватися всюди у світі. Це відрізняє їх від служінь призначуваного читця або екстраординарного служителя євхаристії, які відбуваються періодично й вимагають відновлення. Можуть вводитися й інші служіння мирян, такі як катехізація; для їхнього введення єпископи повинні запитувати дозвіл у Святого Престолу.

Зв'язок між рівнями чинів священства можна узагальнити в такий спосіб. Священицька частина таїнства, що складається із пресвітерства і єпископства, є, по суті, співучасть у священстві Христа як посередника між Богом і людьми. Це посередництво йде від Бога до людини й знову вертається від людини до Бога, як особливо наочно показує приклад євхаристії. Дияконський чин відділений від цього посередництва, і для нього ключовим є, скоріше, поняття служіння. Однак оскільки пресвітерство і єпископство «уміщають у себе» дияконію, вони також є служінням, так само як і посередництвом. Ця істина літургічно виражається в тому, що єпископи, за звичаєм, носять під ризою легкий дияконський далматик. Так, Христос, священик і служитель, на різних рівнях і в різних чинах розділяє свою священицьку й дияконську владу. Інакше кажучи, диякон -- посередник Слова Божого, священик -- Слова й євхаристії, єпископ -- Слова, євхаристії й Церкви. [32, 32-34]

Розділ 3. Матерія, форма і наслідки Тайни Хіротонії

3.1 Таємничий знак -- Матерія

Ще в Старому Завіті покладання рук було значимим жестом, пов'язаним з даруванням благословення й влади відповідно до древнього Закону. Бог у такий спосіб повелів Мойсею обрати Ісуса: «Візьми собі Ісуса, сина Навіна, людину, у якій є Дух, і поклади на нього руку твою, і постав його перед Єлеазаром священиком і перед всім суспільством, і дай йому наставляння перед очима їх» (Числ 27:18-19). У Новому Завіті участь в апостольській владі повідомлялася покладанням рук. Це робив сам апостол або збори пресвітерів (2 Тим 1:6,1 Тим 4:14). Якщо абстрагуватися від суперечки про те, який дияконський ранг мався на увазі в новозавітні часи, ймовірно, він передавався через рукоположення: «Їх поставили перед Апостолами, і [ці], помолившись, поклали на них руки» (Діян 6:6).

Древньохристиянський Апостольський переказ Іполита, датований початком III століття, указує, що покладання рук було зовнішнім знаком передачі священства й супроводжувалося присвятною молитвою. Св. Августин писав, що практика покладання рук - звичай, переданий самими апостолами. [32, 36] На християнському Сході св. Іоанн Златоуст свідчить про той же зовнішній знак як про причину божественної дії: «Це, дійсно, присвята: руки покладає людина, але все робить Бог, і саме Його руки торкаються голови того, хто посвящається». [37, 164]

Покладання рук приблизно до X сторіччя було у всіх літургічних обрядах Сходу й Заходу основним (і часто єдиним) зовнішнім знаком присвяти в таїнство священства. Поступово в римському обряді розвилася тенденція до більш чіткого позначення особливої влади священства.

Використовуючи звичай сучасного суспільства, у якому кожна категорія наділялася предметами професії (солдат - мечем, король або королева - державою й скіпетром), церква почала вручати священику чашу й дискос як яскраве втілення священицької влади робити таїнство тіла й крові Господніх. Церемонію вручення сакральних предметів Флорентійський собор розглядав як матерію таїнства рукоположення у священство: «Шосте таїнство - священство. Матерія його - це, передача чого й здійснює священство. Отже, священство здійснюється передачею чаші з вином і патени із хлібом, дияконат - врученням Євангелія». [37, 154] Це заява не вважається безповоротною, вона також не скасувала і постійної традиції на Сході й Заході, відповідно до якої священство завжди передається через покладання рук. Оновлене розуміння древньої традиційної практики церкви виразив в 1947 р. папа Пій ХП, побажавши підкреслити рішучим чином проблему матерії таїнства рукоположення у священний сан:

«У силу Нашої апостольської влади й з усім знанням справи, Ми проголошуємо й, наскільки в цьому є необхідність, постановляємо й велимо наступне: матерією - і єдиною матерією - святих чинів дияконату, пресвітерства й єпископату є покладання рук. Така форма - і лише вона - складається в словах, які визначають застосування цієї матерії й недвозначно знаменують дію Таїнства, інакше кажучи, влада священства й благодать Святого Духа». [37, 165]

Папа Пій XII не сказав про минулий і фактичний статус вручення сакральних предметів, а зробив заяву на майбутнє.

3.2 Форма Священства

Форма таїнства священства - це молитва присвяти, яка слідує за покладанням рук і надає зміст матерії. Для дійсності таїнства в молитві присвяти істотна її центральна частина. [37, 165] При присвяті в єпископи важливий наступний текст:

І нині вилий на цього вибраного

ту силу, що від Тебе виходить,

Духу володарського, якого Ти дав

улюбленому Синові Твоєму

Ісусу Христу,

Який він дарував святим апостолам,

Що утвердили Церкву у всякому місці,

Як святилище Твоє,

У хвалу й славу неминущу ім'я Твого.

При рукоположені у священики істотна частина форми таїнства говорить:

«Просимо Тебе, Всемогутній Отче, дай цим служителям твоїм достоїнство пресвітерське; обнови у них дух святості; так приймуть вони від Тебе, Боже, служіння другого ступеня священства й прикладом свого життя так спонукують інших до непорочності». [37, 166]

Щоб таїнство рукоположення в диякони було дійсним, формула присвяти повинна включати наступні слова:

«Просимо Тебе, Господи, пошли на них Духа Святого, щоб сіма дарунками твоєї благодаті Він зміцнив їх для вірного виконання справи служіння». [37, 166]

У кожному випадку акцентується роль Святого Духа у тій зміні, яка створюється з тим хто присвячується.

Як і самі обряди присвяти в духовний сан, форма повинна виражати суть і зміст священства. У цьому - причина того, що реформатські церковні співтовариства втратили апостольську наступність і священство.

Протестанти протистояли вченню про священство, яке робить освячення жертвоприношення святої меси. Тому книги присвяти в духовний сан були переписані з метою викреслити будь-яку згадку про священство, яке розуміється в католицькому змісті. Зокрема, «Служебник Едуарда» 1552 року був недосконалим з погляду форми таїнства. Але він був недосконалим і в змісті наміру, тому що в ньому виражалося не стільки бажання зробити те, що робить церква, скільки бажання поставити служителів Слова й Трапези Господньої, але не рукополагати священиків заради жертвопринесення меси. Через подвійну оману - щодо форми й наміру - Католицька церква вважає англіканське священство недійсним. І хоча в англікан розповсюджений обряд рукоположення, все ж таки одного наміру недостатньо. Навіть якщо, як іноді буває, при присвяті англіканського єпископа присутній єпископ - ортодокс або старокатолик, це не обов'язково забезпечує дійсність таїнства, оскільки залишається намір присвятити в англіканське священство, а виходить, не у священство в тому розумінні, у якому його розуміє Католицька церква. [10, 35] Проте служіння, яке поручається англіканам при присвяті, має певну цінність для тієї громади, який вони служать. Визнання цього служіння стало очевидним у недавні роки, з тих пір як англіканські служителі можуть бути прийняті в повне спілкування з Католицькою церквою як кандидати у католицькі священики, а англіканська пастирська діяльність розглядається як підготовка до справжнього священства.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10