Автор обґрунтовує, що генезис і динаміка релігійних конфліктів у загальних рисах синхронізувалися з фазами посткомуністичних перетворень і транзитного поступу. Рівень конфліктності у релігійній сфері, гострота та тривалість релігійних протистоянь залежали від швидкості та радикальності змін, яких зазнали відповідні інституції у контексті адаптації до нових соціально-політичних реалій, а також від специфічних для кожної країни обставин внутрішньо-політичного і геополітичного порядку. При цьому конфліктні зіткнення інтересів провідних релігійних суб'єктів у період переструктурації соціуму прямо чи опосередковано стосувалися боротьби за владу, вплив, лідерство, домінування, а відтак - набували політичного змісту. Радикальні соціально-політичні трансформації створили сприятливі умови для посиленої взаємодії релігії і політики, переплетення споріднених і взаємозалежних тенденцій: політизації релігійних (міжконфесійних, міжцерковних, внутрішньо-церковних) відносин і релігієзації (оцерковлення, сакралізації) політичної сфери.

Автор послідовно проводить думку, що міжцерковні та міжконфесійні конфлікти в Україні, Росії, Болгарії, Румунії, країнах Югославії тощо, рівно як і процес їх політизації, є відображенням і закономірним наслідком конфронтації різновекторних внутрішньо- і зовнішньополітичних орієнтацій населення, політичних і церковних еліт. Формування стійкої сукупності конфліктогенних чинників актуалізували конфліктні процеси не тільки міжконфесійного, а й етноконфесійного і геоконфесійного типу.

У третьому підрозділі «Етнонаціональні чинники генезису та ескалації релігійних конфліктів. Феномен етнорелігійного тероризму» показано, що процеси національно-релігійного відродження, які розгорнулися у перехідних країнах, через свою суперечливу природу стали причиною глибоких кризових явищ та конфліктів у національній і релігійній сферах. Як гранична форма реакції на потребу етнічного й політичного самовизначення, швидкої реалізації его-національних і геополітичних інтересів, використання наданого історичного шансу самореалізації, у поліетнічних і полірелігійних соціумах вибухають різні форми націоналізму, шовінізму, фундаменталізму, етноконфесійної конфліктності.

Актуалізація задавнених і новітніх внутрішньо- та міжетнічних протиріч у період стрімкої лібералізації суспільства, нерівномірність протікання модернізаційних процесів економічного, політичного, культурного характеру в етнонаціональних ареалах, становлення національної і політичної свідомості і хворобливий пошук національної ідентичності призвели до загострення протиріч на релігійному ґрунті, сполучення національного і релігійного чинників та набуття міжнаціональними конфліктами змісту етноконфесійних.

Вагомими чинниками міжнаціональних й етнорелігійних конфліктів стали етнокультурні та соціально-психологічні причини, пов'язані з ущемленням національних почуттів; колишньою практикою переслідування історично-вкорінених конфесій і національних церков, дискримінації за національною і релігійною ознакою; вкоріненою недовірою і ксенофобією до представників іншої національності та віросповідання; розбіжностями у рівні культурного розвитку. Комплекс причин етнодемографічного порядку обумовлюють існуючу латентну конфліктогенність перехідних суспільств Центральної та Східної Європи, потенційні сплески процесів етнорелігієгенезу як серед титульних націй, так і серед автохтонних та нових етнічних меншин.

З огляду на перетворення релігійно вмотивованого екстремізму на глобальну загрозу сучасності, автор звертається до аналізу природи і специфіки етнорелігійного тероризму. Етнорелігійним за змістом вважається тероризм у будь-якому вияві та регіоні, якщо він вмотивований ідеями національно-релігійної вищості й виключності, абсолютизації етноконфесійної ідентичності, нетерпимості до будь-яких іноетнічних та інорелігійних спільнот. Аналізуючи потенційні функціональні впливи, які здатні чинити сучасні терористичні практики на традиційні суспільства і цивілізаційні ареали, автор разом з тим намагається спростувати закріплені стереотипи свідомості і мови на кшталт «ісламського тероризму».

Виразна специфіка християно-ісламських конфліктів, котра помітно вирізняє їх серед інших видів міжрелігійних та етноконфесійних протиріч, вимагає вироблення спеціальної стратегії розбудови стосунків між християнськими і мусульманськими спільнотами, що в сучасних умовах стає важливим показником життєздатності і безпеки Європростору в цілому.

У четвертому підрозділі «Поліконфесійність як конфліктогенний фактор у сучасних суспільствах: Україна і європейський контекст» осмислюється суперечлива роль поліконфесійності у перехідних суспільствах загалом, і в новітній українській історії зокрема. Аналіз сучасної релігійної ситуації у перехідних суспільствах дозволяє виявити ознаки принаймні трьох типів поліконфесійності: еволюційної (історично сформованої); модерної (штучно витвореної); постколоніальної (наслідку відродження дискримінованих комуністичною владою релігійних та етнічних спільнот і груп). Утвердження різних конфігурацій і типів поліконфесійності робить фактично неможливим для більшості перехідних країн просту реставрацію традиційних паттернів релігійної культури. Нові умови суспільного життя, притаманні перехідному суспільству, створюють не тільки мозаїчний світоглядний і конфесійний простір, а й формують його істотні ознаки: поляризованість, жорстку конкурентність, поширення конфліктних моделей свідомості і поведінки, конфронтаційну атмосферу тощо. Відтак можна твердити про комплекс явних і латентних суспільних небезпек і ризиків, які генерує поліконфесійність перехідного типу.

Оцінюючи поліконфесійність як складний і динамічний феномен, що має власні закономірності функціонування і еволюції, автор на прикладі України пропонує чітку періодизацію становлення поліконфесійного середовища через його зв'язок із фазами загострення і згасання релігійних конфліктів.

Простежується еволюція у ставленні до феномену поліконфесійності у релігієзнавчому дискурсі: оцінка суспільних ризиків поліконфесійності та її конфліктогенного впливу супроводжується усвідомленням її вагомого конструктивного значення для перехідних суспільств у площині реалізації політичних і громадянських свобод.

Четвертий розділ «Філософські засади управління релігійними конфліктами» присвячений осмисленню релігійного конфлікту як соціального процесу, що піддається управлінню, може вбирати і зберігати імпульси керованості. Процес управління релігійними конфліктами включає цілу низку важливих компонентів, у тому числі: діагностику конфесійного середовища та виявлення потенційних конфліктогенних «вузлів»; прогнозування конфліктних ситуацій та ймовірної динаміки конфлікту; вироблення методів і засобів врегулювання конфліктних стосунків; перешкоджання ескалації конфлікту, його локалізацію та мінімізацію негативних наслідків; професійну підготовку суб'єктів управління конфліктами; технології превенції конфліктів тощо.

У першому підрозділі «Перспективи й ризики міжконфесійного і міжцерковного діалогу: теоретичне осмислення» автор вдається до багатоаспектного аналізу можливостей і складнощів міжконфесійного діалогу як засобу оптимізації релігійних відносин. Розглядається сукупність умов, принципів та правил поведінки сторін у діалоговому процесі, без дотримання яких невдалий, перерваний або непродуктивний діалог генерує ризики загострення міжконфесійних відносин та відсуває перспективи замирення сторін. З'ясовано, що в умовах перехідного суспільства діалог виразно виявляє свою континуумну природу, стає затяжним і суперечливим процесом, спричинює важко передбачувані емпіричні ситуації.

Проаналізована позиція крупних релігій і конфесій щодо міжрелігійного діалогу, його змісту і мети, припустимого складу учасників та можливих наслідків. Узагальнені напрацювання релігієзнавчої і богословської думки щодо функціонального впливу і суспільного значення міжрелігійного діалогу. Одне із стратегічних завдань оптимізації релігійно-церковного середовища вбачається у перетворенні діалогу із засобу досягнення порозуміння між суб'єктами і врегулювання конфліктних стосунків на мету соціального і духовного буття, утвердження етико-толерантних цінностей у суспільній свідомості.

Аргументовано, що в реаліях України сформувалася досить стійка сукупність чинників, які обтяжують налагодження міжцерковного і міжконфесійного діалогу, стоять на заваді консолідації релігійних структур у реалізації спільних програм та проектів. Серед них: політизованість релігійних відносин і множинні розколи як відбиття політичного розшарування населення; нецивілізовані форми міжцерковної інформаційної політики; історична задавненість протистоянь і конфліктів між християнськими конфесіями; напружені міжособисті стосунки вищих ієрархів; відсутність напрацьованих технологій врегулювання релігійних конфліктів через діалог; посилення ксенофобних настроїв (особливо ісламофобії) у відповідь на загрозливі й трагічні події міжнародного масштабу.

У другому підрозділі «Ресурси і засоби практичного врегулювання релігійних конфліктів» розглядаються правові, моральні, адміністративні, інформаційні засоби і ресурси, що здатні послабити соціальну напругу, зменшити гостроту конфліктних протистоянь, запобігти їх ескалації та сприяти врегулюванню конфліктів. Автор виходить з того, що ефективність спеціальних технологій превенції нових та врегулювання існуючих релігійних конфліктів, в кінцевому підсумку, залежить від міри вирішеності фундаментальних загальносуспільних завдань, серед яких: розбудова національної системи права та адекватних сучасним реаліям нормативно-правових інститутів; утвердження оптимальної моделі державно-церковних відносин з урахуванням історичних та сучасних реалій конкретної країни та світового досвіду; творення дієвого у своєму застосуванні міжнародного права та розбудови системи міжнародних організацій із захисту прав етнічних та релігійних спільнот; формування у перехідних країнах повноцінного і розвинутого громадянського суспільства; становлення належного рівня духовності і моральності в суспільстві, вкорінення правової культури, цінностей толерантного співіснування, імперативності громадських зобов'язань.

Спеціально проаналізований такий ресурс оптимізації релігійного середовища в Україні, як правове опрацювання і законодавче закріплення низки питань, що є чинниками хронічної напруги у міжконфесійних і державно-церковних відносинах. Серед них: питання реституції або компенсації раніше відчуженого майна; повноцінної реалізації права релігійних організацій різного типу на отримання статусу юридичної особи; правової відповідальності релігійних організацій за самовільне захоплення землі, майна, порушення цивільно-правових угод тощо; захисту проти дискримінації релігійних меншин при визнанні інтересів, прав і свобод релігійної більшості; діяльності іноземних центрів і місій на території України; відповідальності ЗМІ за поширення необ'єктивної, спотвореної інформації про релігійні організації; обмеження втручання політичних суб'єктів у сферу міжконфесійних відносин.

У третьому підрозділі «Прогнозування та превенція релігійних конфліктів. Конфесійний моніторинг: пріоритети і перспективи» аргументується, що ефективність менеджменту конфліктних відносин великою мірою визначається практикою прогнозування та запобігання конфліктам, вчасного виявлення передконфліктних ситуацій та усунення факторів, здатних загострити міжконфесійні відносини, а також вироблення зважених прогнозів розвитку релігійної ситуації у локальних, регіональних і світовому масштабах. Відтак вагомого значення набуває спеціалізований конфесійний моніторинг, під яким розуміється регулярний, систематичний аналіз релігійно-церковної сфери соціологічними засобами, що спрямований на вивчення: а) рівня релігійності населення та масштабів поширення релігійних практик; б) конфесійної структури суспільства та релігійної самоідентифікації населення; в) наявних умов для вияву релігійних переконань та задоволення релігійних потреб, реалізації релігійної свободи; г) ціннісного ставлення широкого загалу до релігії й церкви; д) причин, форм і локалізації міжконфесійної напруги; е) частоти і масштабу проявів релігійної нетерпимості.

Узагальнюючи досвід загальнонаціональних та масштабних регіональних досліджень релігійно-конфесійної сфери в Україні за роки незалежності, автор підсумовує результати досліджень, що вказують на конфліктогенний характер релігійного середовища; збереження і відтворення осередь напруженості у міжконфесійних відносинах. Проводиться думка, що сучасний світ висуває перед діагностикою і моніторингом релігійного середовища нові пріоритети, які пов'язані з роллю глобального чинника у суспільно-релігійних процесах, загрозою міжнародного тероризму та генерованих ним етнорелігійних протистоянь; дієвістю правового захисту свободи совісті, віросповідання і релігії; регіональними особливостями фрустрації релігійної нетерпимості та чинниками її розпалення.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6