Одним з видів майна, яке знаходиться у власності релігійних організацій, є гроші. Джерела отриман-ня грошових засобів можуть бути різноманітні. Серед них можна виділити наступні: добровільні пожертви громадян, державних, громадських організацій чи установ; доходи, які отримує релігійна організація в результаті здійснення обрядів, реалізації предметів релігійного призначення, релігійної літератури: дохо-ди від здійснення підприємницької діяльності: отри-мання банківських кредитів, страхових відшкодувань, доходи, отримані внаслідок здійснення будь-яких ци-вільно-правових правочинів: купівлі-продажу, оренди.

Припинення (злиття, приєднання, поділ, перетворення) або ліквідація релігійної організації здійснюється відповідно до її статутних положень.

Передбачається також ліквідація цих організацій за рішенням суду. І таким чином, наведене вище свідчить про те, що де-юре релігійні організації є юридичними особами і суб'єктами цивільних правовідносин.

1.2. Аналіз Закону «Про свободу совісті та релігійні організації»

12 травня 2003 р. Кабінет Міністрів України вніс до Верховної Ради України проект Закону “Про внесення змін до Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” - п'яту редакцію одного й того самого законопроекту за останні п'ять років. Вірогідність того, що черговий законопроект Державного комітету у справах релігії (далі - Держкомрелігій) (а саме в надрах цього органу створювались усі п'ять редакцій згаданого документа) спіткає доля його попередників, залишається дуже великою. Однією з причин цього є те, що законопроект так і не вирішує проблеми набуття релігійними організаціями статусу юридичної особи.

Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” 23 квітня 1991 р. № 987-XII (далі - Закон ), без сумніву програє згаданому законопроекту як у деяких принципових положеннях, так і за якістю нормотворення. Слід звернути увагу і на те, що на практиці релігійні організації і за чинного закону навчились отримувати статус юридичної особи “малою кров'ю”. Проте ця “мала кров” нерідко доповнюється чималою залежністю від держави, в яку Церква потрапляє в обмін на “ліберальне тлумачення” та “гуманне застосування” щодо неї чинного законодавства.

Розділ II Закону дає вичерпний перелік форм, в яких законодавець дозволив утворювати релігійні організації - ст. 7. [2]

Показово, що Закон не аргументує такий обмежувальний підхід. Законодавець вирішив, що братство, місія, монастир - це релігійні організації, а от скит, чернечий орден чи конгрегація, на приклад, - не релігійні. Причому в самому переліку форм релігійних організацій, який наведено в законі, легко помітити логічну некоректність. По-перше, перелік форм подається як перелік власне релігійних організацій (“Релігійними організаціями в Україні є…” замість “релігійні організації в Україні можуть утворюватись у формі…”), оскільки релігійна громада, братство, монастир, місія тощо - це, з юридичної точки зору, не що інше як організаційно-правова форма, в якій утворюється конкретна релігійна організація, а не сама ця організація. По-друге, релігійні центри та управління, а також духовні навчальні заклади - поняття родові (духовний навчальний заклад, приміром, може утворюватись і у формі духовного училища, і у формі семінарії, і у формі академії, і у формі богословського інституту тощо), а от релігійні громади, релігійні братства, місіонерські товариства та монастирі - поняття видові.

Далі, у законі відсутній дозвіл релігійним організаціям утворювати місцеві філії та представництва. Так, наприклад, з юридичної точки зору, скит - це класичний приклад монастирської філії. Цікаво, якщо скит - не релігійна організація і не філія (представництво) релігійної організації, то як його кваліфікувати з точки зору вітчизняного законодавства? Законодавство України позитивно закріплює право створення відокремлених структурних підрозділів без статусу юридичної особи за всіма (крім релігійних організацій) юридичними особами приватного права - господарськими товариствами, політичними партіями, громадськими та благодійними організаціями. Чому релігійні організації опинились у такому “винятковому” становищі, закон умовчує.

На сьогодні для інших видів релігійних організацій, які не є релігійними громадами, алгоритм отримання статусу юридичної особи в Законі взагалі не виписаний. “Релігійні центри, управління, монастирі, релігійні братства, місії та духовні навчальні заклади подають на реєстрацію статут (положення) до державного органу України у справах релігій”, - от і все, що сказано в ч. 2 ст. 14 Закону про свободу совісті [2], яка визначає порядок реєстрації статутів релігійних організацій, а отже й порядок отримання ними статусу юридичної особи.

Виникає запитання: а хто має право створити релігійний центр, управління, монастир, релігійне братство, місію чи духовний навчальний заклад? Щодо духовних навчальних закладів і місій (місіонерських товариств) зрозуміло - їх мають право утворювати релігійні управління та центри, статути яких передбачають таке право. Щодо релігійних братств і монастирів вже складніше - їх мають право створювати релігійні управління і центри, але водночас вони “можуть бути утворені також у порядку, передбаченому цим Законом для утворення релігійних громад, з реєстрацією їх статутів (положень)” (ч. 2 ст. 10 Закону про свободу совісті).

Порядок утворення і набуття статусу юридичної особи релігійною громадою передбачає, зокрема, подання статуту на реєстрацію до обласної (для міст Києва та Севастополя - міської) державної адміністрації (ч. 1 ст. 14 Закону)[2]. Водночас ч. 2 тієї самої статті говорить, що “монастирі, релігійні братства (…) подають на реєстрацію статут (положення) до державного органу України у справах релігій”, тобто до Держкомрелігій, який має статус центрального органу виконавчої влади.

Де саме реєструється статут новоутвореного релігійного братства - це питання, на яке Закон про свободу совісті дає одразу дві взаємовиключні відповіді. Зокрема:

1. “...статути релігійних братств, які утворені безпосередньо віруючими громадянами, реєструються в порядку, передбаченому для релігійних громад, тобто рішенням обласної (міської) державної адміністрації”;

2. “...релігійні братства (...) подають статут на реєстрацію до державного органу у справах релігій”.

Отже, наочно спостерігаємо спірну ситуацію щодо того, хто ж має реєструвати релігійні братства - Дежкомрелігій чи облдержадміністрація. Майже рік безрезультатно листувалися згадані державні органи, згодом дещо прояснив ситуацію Верховний Суд України, який зобов'язав “державний орган у справах релігій” розглянути заяву віруючих про реєстрацію статуту релігійного братства по суті.

РОЗДІЛ II

СПЕЦІАЛЬНА ПРАВОЗДАТНІСТЬ РЕЛІГІЙНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ

Проблема правоздатності релігійних організа-цій є однією із складних і маловивчених.
У теорії цивільного права правоздатність такої особи визначається як здатність мати суб'єкти-вні права і юридичні обов'язки. Правоздатність і дієздатність юридичних осіб виникають одно-часно - з моменту їх створення.

Релігійні організації як вже зазначалось вище набувають правоздатність з моменту реєстрації статуту (ч. 1 ст. 13 Закону «Про свобо-ду совісті та релігійні організації»). Як юридичні особи ці організації користуються правами і несуть обов'язки у відповідності з чин-ним законодавством і своїм статутам (ст.13 Зако-ну)[3]. Слід підкреслити, що деякі положення ци-вільних статутів релігійних організацій викладені під впливом норм церковного права у частині, яка регламентує внутрішню структуру цих орга-нізацій і компетенцію їх органів управління. Норми церковного права, як й інші подібні пра-вила поведінки, що приймаються релігійними організаціями, не є правом у власному розумін-ні цього слова. Вказане логічно випливає з прин-ципу відокремлення релігійних організацій від держави (ст. 35 Конституції України [1]): церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа -- віл церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова. Релігійні організації створюються і діють відпо-відно до своєї ієрархічної й інституційної струк-тури. Держава не втручається у внутрішню діяль-ність цих організацій, якщо остання не протирічить закону. Внутрішні акти, які приймаються названими організаціями, поширюються на їх учасників і не є джерелами права.

Під церковним правом розуміють норми і правила, які регулюють як внутрішнє життя це-ркви в її громадо-інституціональному аспекті, так і її відносини з іншими громадськими сою-зами релігійного та політичного характеру. Специфіка норм церковного права полягає у тому, що більша їх частина приймається релігій-ними об'єднаннями, а не релігійними організа-ціями, які входять до складу цих об'єднань. Церковне право включає норми, що складають ві-росповідну основу діяльності релігійних органі-зацій. Наприклад, для православних релігійних організацій такою віросповідною основою є «Священое Писание» (Библия) та «Свяшенное Предание» (Решения первых 7-ми Вселенских Соборов и труды Отцов Церкви II - VII ст.). Таким чином, норми церковного права, як й інші правила поведінки, встановлені статутами релігійних організацій, є внутрішньою настановою цих ор-ганізацій, які діють лише тому, що не суперечать чинному законодавству. Окрім цього, діють такі правила поведінки тільки у межах релігійної ор-ганізації, яка їх прийняла. Це означає, що фак-тично під регулювання вказаних вище правил підпадають лише ті види діяльності останніх, які безпосередньо пов'язані з віросповіданням. Під останнім розуміють належність до будь-якої ре-лігії, церкви, деномінації; релігійне об'єднання, яке мас своє віровчення, культ і стійку організа-ційну структуру [15,с.18]. Інші види діяльності релігій-них організацій: виробничо-господарська, культурно-освітня, благодійна регулюються виключ-но нормами цивільною права. Те ж саме стосу-ється майнових відносин даних організацій.

Враховуючи наведене вище, постає питання: яка ж природа норм церковного права і подібних до них правил поведінки релігійних організацій? На думку дослідника, норми, що приймаються цими організаціями, за своєю природою с релігійними нормами, під якими розуміють: сукупність пра-вил, приписів, вимог, що регулюють життя віру-ючих, їх поведінку, вчинки, діяльність релігійних організацій. Релігійні норми встановлені конкретними віросповіданнями і мають обов'язковий характер для їх послідовників.

Таким чином, можна зробити висновок, що правоздатність релігійних організацій визнача-ється чинним законодавством: у першу чергу Цивільним кодексом України (далі - ЦК). 3аконом «Про свободу совісті та релігійні організації» і статутами названих організацій, які приймають-ся на підставі зазначених законів.

Релігійні організації в Україні створюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру (ст.7 Закону). На відмінність від інших підприємницьких чи непідприємницьких товариств, конкретна ціль діяль-ності яких визначається у засновницьких доку-ментах, мета діяльності цих організацій визнача-ється Законом. Такою метою є спільне сповіду-вання і поширення віри. Тлумачний словник С.Ожегова визначає мету як предмет прагнення, тобто те, що бажано здійснити. У цьому сенсі дана організаційно-правова форма юридичної особи у назві має вказівку на характер своєї ді-яльності [18, с.113]. Це свідчить про наявність спеціальної правоздатності, оскільки ті правомочності, яки-ми наділені релігійні організації, обумовлені ви-ключно метою їх створення. Таким чином здійснення будь-якої діяльності і пов'язаних з нею правочинів, а також інших юридично значимих дій повинно бути підпорядковано встановленій законом і зафіксованій у статутних документах меті і не може їм суперечити.

Якщо під правоздатністю релігійних органі-зацій розуміється її здатність мати цивільні права і виконувати цивільно-правові обов'язки, то змі-стом правоздатності є конкретні права: майнові і немайнові, які надаються цим організаціям ЦК та Законом і закріплюються у статутах даних ор-ганізацій на право здійснення певних видів дія-льності.

До немайнових прав релігійних організацій можна віднести право на найменування. Відпо-відно до ст. 90 ЦК кожна юридична особа повин-на мати своє найменування, яке містить інфор-мацію про її організаційно-правову форму і та-ким чином індивідуалізує і відокремлює від ін-ших вказану особу [3]. Вказівка на організаційно-правову форму юридичної особи дозволяє визна-чити основні ознаки організації: є вона підпри-ємницькою чи непідприємницькою, на чому ґрунтується її відповідальність. Найменування за-значеної особи вказується в її установчих доку-ментах і вноситься до єдиного державного реєстру.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5