12. Необхідна оборона. Перевищення меж необхідної оборони

Ч.1 ст. 36 КК необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільне небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони. Звідси випливає, що необхідна оборона -- це правомірний захист правоохоронюваних інтересів особи, суспільства або держави від суспільно небезпечного посягання, викликаний необхідністю його негайного відвернення чи припинення шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, що відповідає небезпечності посягання і обстановці захисту. Право на необхідну оборону можливе за наявності відповідної підстави. Згідно з ч. 1 ст. 36 КК нею є вчинення суспільно небезпечного посягання, що викликає у того, хто захищається, необхідність у негайному його відверненні чи припиненні шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди. Інакше кажучи, підстава необхідної оборони складається з двох елементів, а саме: 1) суспільна небезпечного посягання і 2) необхідності в його негайному відверненні чи припиненні. Також є необхідною обороною, коли особа внаслідок сильного душевного схвилювання не могла правильно оцінити обстановку та характер вчинюваних дій іншою особою. Ознаки необхідної оборони, визначені в ст. 36 КК, характеризують: 1) мету оборони; 2) спрямованість (об'єкт) заподіяння шкоди; 3) характер дій того, хто захищається; 4) своєчасність і 5) співрозмірність оборони. ч. 1 ст. 36 КК заподіяна тому, хто посягає, шкода повинна бути необхідною і достатньою в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання Небезпека посягання визнач.: а) цінністю блага, що охороняється законом, на яке спрямоване посягання (життя, здоров'я, власність, тілесна недоторканність, суспільний порядок,...) і б) реальною загрозою заподіяння шкоди цьому благу з боку того, хто посягає. Перевищення меж необхідної оборони - умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди (смерті або тяжкого тілесного ушкодження), явно неспіврозмірної з небезпечністю посягання або явно не відповідає обстановці захисту. Буває 2 види ексцесу оборони: перевищення меж допустимої шкоди та перевищення меж достатньої шкоди.

Не є перевищенням меж необхідної оборони i не має наслiдком кримiнальну вiдповiдальнiсть застосування зброї або будь-яких iнших засобiв чи предметiв для захисту вiд нападу озброєної особи або нападу групи осiб, а також для вiдвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи iнше примiщення, незалежно вiд тяжкостi шкоди, яку заподiяно тому, хто посягає. Уявною обороною визнаються дiї, пов'язанi iз заподiянням шкоди за таких обставин, коли реального суспiльно небезпечного посягання не було, i особа, неправильно оцiнюючи дiї потерпiлого, лише помилково припускала наявнiсть такого посягання.

Уявна оборона виключає кримiнальну вiдповiдальнiсть за заподiяну шкоду лише у випадках, коли обстановка, що склалася, давала особi достатнi пiдстави вважати, що мало мiсце реальне посягання, i вона не усвiдомлювала i не могла усвiдомлювати помилковостi свого припущення. Якщо особа не усвiдомлювала i не могла усвiдомлювати помилковостi свого припущення, але при цьому перевищила межi захисту, що дозволяються в умовах вiдповiдного реального посягання, вона пiдлягає кримiнальнiй вiдповiдальностi як за перевищення меж необхiдної оборони. Якщо в обстановцi, що склалася, особа не усвiдомлювала, але могла усвiдомлювати вiдсутнiсть реального суспiльно небезпечного посягання, вона пiдлягає кримiнальнiй вiдповiдальностi за заподiяння шкоди через необережнiсть.

13. Затримання особи, яка вчинила злочин

Пленум Верховного Суду України у постанові від 28 червня 1991 р. роз'яснив, що відповідно до закону заподіяння шкоди особі, яка вчинила злочин, під час правомірного її затримання за правовими наслідками прирівнюється до необхідної оборони. При цьому треба мати на увазі, що не є злочином дії, які хоч і підпадають під ознаки діяння, передбаченого кримінальним законом, але спрямовані на затримання особи в момент або безпосередньо після вчинення злочину з метою передачі органам влади, якщо при цьому не допущено явної невідповідності засобів затримання характеру і ступеню суспільної небезпечності вчиненого та обставинам затримання. Дії, спрямовані на затримання злочинця, мають такі важливі ознаки: вони здійснюються уже після закінчення злочину, або під час його вчинення; мета цих дій - затримати злочинця і доставити його відповідним органам влади. Заподіяна шкода злочинцеві при його затриманні повинна бути адекватною тому, щоб не дати йому уникнути затримання. Мета цих дій - затримати злочинця і доставити його органам влади, визначає і межі їх правомірності: не може бути правомірною шкода, заподіяна злочинцю, якщо відома його адреса, чи місце роботи, або навчання, прізвище та ім'я і т. ін. Не правомірно причиняти шкоду злочинцю, який не чинить опору затриманню, бо це вже помста. Правомірність заподіяної шкоди злочинцеві при його затриманні визначається із врахуванням таких умов: 1) тяжкість вчиненого ним злочину: чим більш тяжкий злочин було вчинено, тим більша може бути йому заподіяна шкода. При вчиненні особливо тяжкого злочину - навіть смерть. 2) обставини затримання - час доби, місце затримання, кількість злочинців, їх озброєність: чим складнішими були умови затримання, тим більш тяжка шкода буде правомірною. 3) запеклість опору затриманню: чим запекліший чиниться опір затриманню, тим більша шкода може бути заподіяна злочинцю. Правомірність заподіяної шкоди злочинцю не залежить від того: а) коли був вчинений ним злочин - щойно чи тривалий час тому, але треба враховувати, що в законі мовиться про затримання злочинця безпосередньо і після вчинення злочину, коли помилки в особі злочинця не може бути; б) яке відношення до вчиненого злочину мала особа, яка затримує злочинця, - потерпілий чи його родич, стороння особа або родич чи знайомий злочинця, свідок вчинення злочину чи навіть особа, яка була причетною до злочину або співучасником злочину; в) який саме конкретно був вчинений злочин, тобто яка його кримінально-правова кваліфікація, чи вперше, чи вдруге він був учинений, одним чи кількома злочинцями і т. ін. У разі помилкового заподіяння шкоди особі, яка не вчинила злочину, питання про відповідальність за таку шкоду вирішується на загальних підставах про помилку. Якщо особа, помиляючись, не могла за обставинами події усвідомити, що затримуваний нею не є злочинцем, то вона повинна відповідати за необережно заподіяну шкоду. Якщо ж у неї не було достатньо підстав вважати затримувану особу злочинцем і вона могла із врахуванням обставин події з'ясувати свою помилку, але поставилась до цього байдуже, то повинна відповідати як за навмисно заподіяну шкоду. Суб'єктами затримання є будь-які особи, які опинилися у певному місці і бачили, що саме ця особа вчиняє злочин. Не є суб'єктами затримання - особи, що є працівниками правоохоронних органів у час виконання своїх повноважень. Їх діяльність регулюється спеціальним законодавством.

14. Крайня необхідність: умови правомірності

Крайня необхідність - це випадок зіткнення двох інтересів, які у рівній мірі охороняються законом, проте задля збереження більш важливого інтересу заподіюється шкода менш важливому інтересові. Крайня необхідність - суб'єктивне право кожної особи. Для деяких осіб вона є також і юридичним обов'язком (пожежники, лікарі, працівники МВС та ін.). Крайня необхідність виключає суспільну небезпечність діяння тільки при наявності таких обов'язкових умов: загрожуюча небезпека законним інтересам є реальна і наявна, вона створює безпосередню загрозу, заподіяння шкоди вже почалося. Небезпека, що минула, або така, що може заподіяти шкоду в майбутньому, не створює стану крайньої необхідності. Небезпеку, що породжує стан крайньої необхідності, створюють: дії сил природи - повінь, пожежа, блискавка та інші лиха; фізіологічні й патологічні процеси - голод, хвороба; напад тварин - диких чи домашніх, які нападають самі, без впливу людей; дії людей - малолітніх, неосудних, якщо про це відомо тому, кому вони загрожують. Витоки підвищеної суспільної небезпеки - автомобілі та інші транспортні засоби, отрута, радіоактивні матеріали, сильнодіючі речовини. Правомірні дії громадян та посадових осіб стану крайньої необхідності не утворюють. Умови правомірності *небезпека має бути наявною *має бути дійсною *шкода заподіюється тільки активними діями *заподіяння шкоди - єдино можливий засіб захисту від небезпеки *шкода, як правило завдається 3-ій особі *умисно заподіяна шкода має бути рівнозначною, або менш значною, ніж відвернена

15. Виконання наказу або розпорядження

Стаття 41 КК встановлює загальне правило, згідно з яким особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо вона заподіяла суспільне небезпечну шкоду правоохоронюваним інтересам внаслідок виконання законного наказу чи розпорядження. Не підлягає кримінальній відповідальності й особа, яка відмовилась виконувати явно, тобто для всіх зрозуміло, злочинний, протиправний наказ чи розпорядження. Наказ чи розпорядження визнаються незаконними, протиправними, якщо вони видані не повноважною особою, якщо вони за змістом суперечать законодавству України і поєднані з порушенням конституційних прав та свобод громадянина. Заподіяння суспільно небезпечної шкоди правоохоронюваним інтересам при виконанні явно злочинного наказу чи розпорядження тягне за собою відповідальність на загальних підставах. Не підлягає кримінальній відповідальності особа і в інших випадках, коли вона не усвідомлювала і не могла усвідомлювати злочинного характеру наказу чи розпорядження і при виконанні їх заподіяла суспільне небезпечну шкоду.

16. Поняття покарання та його мета. Види покарань

Відповідно до ч. 1 ст. 50 КК покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Ознаки покарання: 1) визнання покарання заходом державного примусу, що застосовується до осіб, які вчинили злочинне посягання. Покарання примушує особу до законослухняної поведінки. 2) особа не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. 3) покарання може бути застосовано лише за вироком суду від імені держави, що надає йому публічного характеру. 4) покарання полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Саме в цьому проявляється така властивість покарання, як кара, що робить його найгострішим заходом державного примусу. 5) в покаранні знаходять своє вираження засудження, негативна оцінка з боку держави як вчиненого злочину, так і самого злочинця.

6) особистий характер покарання - призначення кримінального покарання і його виконання можливі тільки стосовно самого винного. 7) будь-яке покарання тягне за собою судимість (ст. 88 КК). Саме судимість відрізняє кримінальне покарання від інших засобів державного примушування. Питання про мету покарання вирішене в ч.2 ст. 50 КК, де вказано, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також: запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими , так і іншими особами. Наведений текст свідчить про те, що закон виходить із змішаних теорій, тому що називає метою покарання: 1) кару як відплату за вчинене; 2) виправлення засудженого; 3) попередження вчинення нових злочинів самим засудженим (спеціальне попередження); 4) попередження вчинення злочинів з боку інших осіб (загальне попередження). КК передбачає 12 видів покарань.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8