| цих творах превалювала теза про божественну сутність влади і законів, їхню відповідність божим настановам, містилися рекомендації щодо виконання законів, справедливої поведінки. Згідно з поглядами давньоєврейського народу, Бог уважався верховним правителем, законодавцем і верховним суддею. Він безпосередньо впливав на суспільні процеси, пропонуючи рішення з конкретних питань. Такий підхід до проблеми з'ясування питання про сутність влади, порядку і справедливості був дуже поширеним упродовж тривалого часу; перегодом ці положення були прийняті християнством і знайшли відображення у Новому Заповіті. Слід звернути увагу на політичні та правові ідеї Стародавньої Індії, закріплені вже в найдавніших літературних пам'ятках, релігійних книгах аріїв (Веди - "священне знання" кінця І тис. до н. е); у священних книгах брахманізму, до яких належать "Рігведа" - перший і найстаріший збірник, "Самаведа", "Яджурведа" та "Атхарваведа"; у пізніших релігійно-філософських творах (Упанішади); у поетичних епопеях "Махабхарата" і "Рамаяна", а надто - в юридичних збірниках, що являють собою, у значній їхній частині, не стільки пам'ятки законодавства і запис звичаєвого права, скільки релігійно-філософські та політичні трактати. З огляду на це особливо цікавим є збірник, відомий під назвою "Закони Ману" (ПІ ст.д.о н. е„). У цьому документі, який, вочевидь, мав відповідати кастовому устроєві давньоіндійського суспільства, вміщено цікаві ідеї щодо права, закону та їхньої ролі не лише в суспільстві, а й у людському бутті. "Вчинене беззаконня ніколи не залишається без наслідків для того, хто його вчинив". Тут також підкреслюється роль і сутність покарання: "Покарання є правитель, це - керівник, воно служить запорукою дотримання закону... Тільки покарання править усіма істотами... мудрі вважають покарання тотожним до закону". Низку політичних проблем розглянуто і в трактаті "Артхашастра" ("Книга про користі"), автором якого вважають Каутілью, державного діяча VI-III ст. до н. е. Тут є поради цареві стосовно організації адміністрації та суду, законодавства й управління, зовнішньої та внутрішньої політики. Згідно з "Книгою Ману" і висловлюваннями Каутільї, державу визначають сім елементів: цар, міністри, територія, столиця, державна скарбниця, військо і міжнародні союзники. Зародження державної організації пов'язується з занепадом моральності серед людей, оскільки існували часи, коли люди підлягали тільки законам і коли не було ніякої влади. І власне влада "... запевняє мирне існування як філософії, так і святим Ведам, а також економічному життю... Оскільки там, де немає влади, сильний пожирає слабшого". В "Артхашастрі" підкреслено, що влада є найважливішим елементом, без якого суспільство не могло б існувати. "Влада оберігає сонного, панує над усіма істотами, охороняє їх, стоїть на сторожі загального порядку". Фактично доктрина доходить аж до сутності державної влади і права: "Цар спирається на фінанси і примус; примус - на фінанси; на примус спирається право; врешті, на право спираються люди". Десь у VІII-VII ст. до н. е. погляди на земний порядок, сутність законів і справедливості зазнали суттєвих змін. Передусім це характерно для Стародавньої Персії (а згодом і країн Близького Сходу, Азії та Індії), де поширилося вчення Заратустри. Він розглядав суспільний процес як боротьбу двох протилежних сил: Добра (царства світлого божества) і Зла (царства темного божества). На його думку, Добро є метою людського існування, воно закликає до боротьби зі Злом. Навіть більше, для боротьби зі Злом і утвердженням на землі Добра, похідними від якого є справедливість, порядок і добробут, виникає держава. Окрім цього, Заратустра зробив спробу визначити сутність і функції влади, яку він ототожнював із особою монарха. На його погляд, єдиноуправитель держави репрезентує на землі царство світлого божества - Добро, є його служителем, а основним його завданням повинна бути боротьба зі Злом, захист підданих, установлення справедливості й порядку. Тільки за таких умов є можливими перемога Добром царства темного божества - Зла і створення відповідних умов для щасливого життя людей. Згодом, у VI-V ст.д.о н. е., з виникненням релігійної течії буддизму, формувалися погляди, які заперечували божественну основу держави, порядку і закону. На відміну від своїх попередників, прихильники буддизму вважали, що всесвіт керується природним законом, а всі події - це природна закономірність. Згідно з цим, життя людей значною мірою залежить від них самих і щонайперше - від знання ними природного закону. Прихильники цієї системи поглядів обстоювали також думку про природне походження держави і характер законів. Майже така сама схема становлення системи державно-правових поглядів мала місце і в Стародавній Греції. Міфологічні уявлення людей про всесвіт, державу й порядок заступили погляди, в яких основна роль у їх створенні відводилася богам, а надто Зевсові, що знайшло відображення в багатьох літературних пам'ятках тогочасної Греції. Зокрема, у VIII ст.д.о н. е. у творах знаменитого Гомера "Іліада" та "Одіссея" верховним заступником справедливості є Зевс. Гомер наголошував, що основним принципом поведінки є справедливість, якої мусять дотримуватися як боги, так і люди. Право, власне, має бути конкретизацією вічної справедливості. Навіть більше, в тогочасному суспільстві боги реп-репрезентували різні морально-правові принципи. Про це красномовно свідчив Гесіод (VIII-VII ст. до н. е) у творі "Теогонія". Тут, зокрема, йшлося про те, що в Зевса, який уособлював всебічну досконалість, і Феміди, яка персоніфікувала вічний природний порядок, народилися дві дочки: Діке та Евномія. Перша з них охороняла справедливість і карала кривду, а друга являла собою божественний характер початку законності в суспільному устрої. Використовуючи категорію справедливості, автор спробував проаналізувати тодішні суспільний устрій, порядок і закон. У творі "Труди і дні" він стверджував, що людство від створення світу проминуло п'ять епох. Перша епоха, яку він називав золотою, давала можливість людям бути рівними; скрізь панували справедливість, добробут і щастя. Але згодом з'явилися люди, які перестали коритися богам, не виконували їхніх настанов, порушували справедливість. Це було у другій епосі, яку Гесіод називав срібною. Далі, коли справедливість у суспільстві порушувалася ще більше, настала мідна епоха, за якої окремі люди почали ворогувати і нищити один одного. Те саме, тільки в більших розмірах і між народами, відбувалось і в наступну, четверту епоху. І нарешті, настала сучасна Гесіодові епоха - залізна, що характеризувалася повною зневагою до справедливості, внаслідок чого в суспільстві запанували зло й насилля, кривда й несправедливість. У VI-V ст. до н. е. окремі уявлення людей про всесвітній порядок, державний устрій та закон стали більш системними. У Стародавньому Китаї одним із перших у цьому плані було вчення школи Конфуція (551-479 до н. е), що увібрало в себе багато уявлень про державу і право тогочасного суспільства. Мислитель і його послідовники розглядали державу і право у взаємозв'язку між собою та в співвідношенні з іншими соціальними інститутами, зокрема з моральністю. Роблячи спробу з'ясувати сутність цих суспільних феноменів, прибічники означеної концепції порівнювали державу з великою сім'єю, де влада імператора розглядалась як влада голови сімейства, а відносини правлячих і підлеглих - як сімейні відносини, основою яких є підкорення молодших старшим "благородним мужам". Державна влада здійснювалася імператором одноособове, як у сім'ї, і ніхто не міг утручатися в цей процес. Позитивні закони мислитель і його учні розглядали як похідні від держави, але їхня роль у регулюванні суспільних відносин уважалася недостатньою. Вони гадали, що ухвалені державою закони, з огляду на їхню імперативність і жорстокість покарання за порушення, не могли сприяти злагоді в суспільстві. Ефективнішим регулятором суспільних відносин, на їхню думку, була б система моральних норм і принципів, звичаїв і правил поведінки. Ба більше - цей широкий комплекс морально-етичних норм мав би врегульовувати не лише відносини між людьми, а й владні відносини і політичне життя в цілому. З VI-V ст. до н. е. у Стародавньому Китаї відома концепція даосизму, основоположником якої був Лаоцзи. Означена система державно-правових поглядів за змістом наближалася до уявлень буддизму про ці суспільні феномени, її прихильники обстоювали ідею, що всесвіт, а також суспільство і держава з її атрибутами, розвиваються відповідно до вічного закону "Дао", який визначає конкретні закони неба, природи й суспільства. За сутністю "Дао" є уособленням справедливості, всебічного порядку й доброзичливості. Якщо відносини в державі будуються згідно з приписами "Дао", там панують справедливість і порядок, а значить - добробут і щасливе життя; якщо ж ці приписи не виконуються, то в суспільстві виникають нерівність, насилля та інші вади. Через два покоління після Конфуція жив і творив Мо-цзи (До Ді, 479-400 до н. е). Він заснував напрямок, що отримав назву "моїстична школа". Коли відсутня взаємна любов між людьми, то виникає взаємна зненависть; якщо правитель і його підлеглі не почувають взаємної любові, то немає родинної любові та шанування батьків; якщо між братами немає взаємної любові, то немає і згоди між ними; коли між людьми немає взаємної любові, то сильний неодмінно підкорює слабкого, багатий ображає бідних, знатний хизується перед простолюдином і хитрий обманює простодушного. На відміну від конфуціанства Мо-цзи сповідував ідею про рівність усіх людей від природи, стверджував, що основою походження держави є договір людей. Верховна влада належить усьому народові, а управління суспільними справами має здійснюватись на основі загальновизнаних методів виховання та примусу. Завданням держави є встановлення закону, подолання бідності та врахування інтересів усіх громадян, звільнення їх од гноблення. Ще одна течія державно-правової думки Стародавнього Китаю - школа юристів ("фадзя"), прихильники якої були першими у виборюванні ідеї про беззаперечне дотримання писаного права як основи охорони власності, особи та суспільної безпеки. Коріння правової доктрини сягає в історію князівства Ці, яке в VI-V ст. до н. е. відігравало домінуючу роль серед держав феодального Китаю. Крім зазначеного, прихильники правової доктрини вбачали головне джерело справедливого ладу в політичних і правових установах. Представники цього напрямку пропагували ідею, буцімто державне управління має спиратися на закони й покарання, що розглядалися ними як основний засіб регулювання суспільних відносин. З метою посилення влади та її централізації вони припускали можливість превентивного покарання, а також запровадження принципу колективної відповідальності, за яким до відповідальності за злочин могли б притягатися родичі правопорушника. Державно-правові системи, що склалися, стали базою для формування згодом теоретично обґрунтованих концепцій природного права, патріархальної теорії походження держави та деяких інших. ІV. Політико-правові ідеї неолібералізму та консерватизмуЯк ідейні рухи неолібералізм і сучасний консерватизм зародилися наприкінці XIX ст., в умовах кризи класичної ліберальної ідеології, викликаної розширенням державної діяльності по регулюванню економіки в індустріально розвинених країнах. З часом усередині кожного з цих напрямів склалося декілька течій і шкіл. Серед істориків політичних учень терміни "неолібералізм" і "консерватизм" не одержали загального визнання. Для позначення першого напряму дослідники використовують також поняття "соціальний лібералізм" (у протилежність старому, індивідуалістичному лібералізму), "демократичний лібералізм" (а протилежність аристократичному), ліберал-реформізм і ін. Другий напрям позначають термінами "новий консерватизм", "неокласичний лібералізм", "ліберал-консерватизм". Ідеологи неолібералізму (Дж. Кейнс, А. Хансен, Дж. Гелбрейт і ін) виражають погляди реформаторські настроєних шарів суспільства - крупних промисловців, пов'язаних з державним сектором економіки, вищого чиновництва, а також значної частини інтелігенції. Неоліберали прихильні ідеям розширення державної дії на суспільні процеси для досягнення безкризового і стабільного розвитку виробництва. Вимога активного втручання держави в сферу приватнопідприємницької діяльності є відмінною рисою всіх неоліберальних програм і концепцій. Провідною течією в неолібералізмі першої половини і середини XX в. виступало кейнсіанство. Його засновником був англійський економіст Джон Мейнард Кейнс (1883-1946 рр.), що здобув світову популярність після виходу своєї книги "Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей". Книга була написана ним незабаром після "великої депресії" 1929-1933 рр. У протилежність марксистам, що сприймали події тих років як підтвердження ленінської теорії загниваючого капіталізму, Кейнс доводив, що ринкова економіка зовсім не втратила здібності до динамічного розвитку. Криза, що охопила її, - явище тимчасового порядку. Депресію породили не внутрішні пороки капіталізму, а відносини вільної конкуренції, при яких в найбільш вигідному положенні опиняються біржові спекулянти і рантьє, не зацікавлені в розширенні виробництва. Акумуляція багатства в їх руках приводить до згортання інвестицій, спаду підприємницької активності, що в свою чергу викликає зростання безробіття і загострення соціальних конфліктів. У ситуації, що склалася, писав Кейнс, політики зобов'язані знайти "нові кошти, які дозволили б врятувати капіталізм від того, що іменують більшовизмом". Для цього необхідно перш за все покінчити з режимом вільного підприємництва (одна з робіт Кейнса так і називалася - "Кінець laisser-faire"). Держава повинна знизити ставки відсотків на капітал, обкласти спекулятивні операції високими податками і, зібравши таким чином необхідні засоби, направити їх на розвиток виробництва і рішення соціальних проблем. "Евтаназія рантьє і дозвільних інвесторів, - завіряв Кейнс, - не спричинить за собою ніяких потрясінь". Державне регулювання економіки представлялося йому єдиним засобом, здатним гарантувати "успішне здійснення приватної ініціативи". Хоча Кейнс не займався спеціально проблемами держави і права, розроблена їм програма зробила безпосередній вплив на політичну практику і законодавство. Після другої світової війни в багатьох країнах Західної Європи були проведені реформи, націлені на запобігання кризам в економіці, підвищення рівня зайнятості населення і споживчого попиту (сукупність таких заходів неоліберали називають "кейнсианской революцією на Заході", протиставляючи їй комуністичні революції в країнах Східної Європи). Кейнсіанський принцип стимулювання зайнятості як постійної функції держави закріплений в Конституції Нідерландів 1983 р., в законодавчих актах інших високорозвинутих країн. Практичне здійснення принципів неоліберализму поставило перед теоретиками держави ряд нових проблем. Реалізація цих принципів супроводжувалася посиленням влади уряду в збиток законодавчим органам, бо парламентська процедура нерідко виявлялася дуже громіздкою для того, щоб коректувати реформи, що проводяться, відповідно до змін економічної кон'юнктури. Побоюючись переваги виконавчої гілки влади над законодавчою, ідеологи неоліберализму звернулися до розробки питань функціонування демократії в умовах регульованої економіки і контролю за діяльністю правлячої еліти. Розповсюдження ідей кейнсіанства досягло піку в 50-60-і рр. Вони одержали розвиток в концепціях постіндустріального суспільства (Дж. Гелбрейт), стадій економічного зростання (У. Ростоу), держави благоденствування (Р. Мюрдаль) і ін. Ідеологія неоліберализму була піддана критиці в ученнях консерваторів. Сучасні консерватори (Ф. фон Хайек, І. Крістол, М. Фрідман) виступають в захист вільного підприємництва. Соціальну базу цієї течії складають бізнесмени, не зацікавлені в посиленні уряду, фінансова олігархія, істеблішмент, заможне фермерство і певні круги творчої інтелігенції. Не відкидаючи економічної діяльності держави повністю, консерватори висувають проекти її обмеження на користь приватного капіталу. Роль державної влади в економіці вони прагнуть звести до регулювання ринку. Просторове обґрунтування ідеології неоконсерватизму висунув австрійський економіст Фрідріх Август фон Хайек (1899-1992 рр). На початку 30-х рр. він приїхав для читання лекцій до Лондона, де вступив в полеміку з Дж. Кейнсом; згодом викладав в США, ФРН і Австрії. На основі своєї економічної концепції Хайек побудував обширну соціально-філософську доктрину, в якій піднімалися проблеми методології наукового пізнання, організації сучасного суспільства, розвитку культури. Політико-правовій тематиці присвячені його роботи "Дорога до рабства", "Конституція свободи", а також трилогія "Право, законодавство і свобода" Ринкова економіка, згідно Хайеку, є складний спонтанний порядок, в рамках якого вчинки одних індивідів координуються з вчинками інших за допомогою механізму цін. Останні виступають як своєрідні сигнали, що дозволяють передавати інформацію (про пропозицію товарів, запити споживачів і т.п.). Виникаючі при цьому відносини Хайек описував як результат взаємодії безлічі людей, що мають різні інтереси. Він підкреслював, що суспільство з ринковою економікою за своєю природою є плюралістичним. (У своїх ранніх роботах Хайек використовував поняття капіталізму і капіталістичної економіки. Пізніше він відмовився від цих категорій і ввів для позначення ринкових відносин термін "каталаксія" (від греч. "обмін") Сучасне відкрите суспільство, писав він, "виросло з усвідомлення того, що люди можуть жити разом і приносити один одному користь, не маючи згоди щодо приватних цілей, які кожний з них переслідує". Невід'ємною межею високорозвинутих соціальних систем Хайек вважав "розсіяне знання" (у обґрунтуванні цієї ідеї консерватори бачили головну заслугу філософа). Для досягнення поставленої мети кожен індивід накопичує масу відомостей, необхідних йому в конкретних умовах місця і часу. Повною інформацією про події, що відбуваються, і процеси володіє тому тільки суспільство в цілому, вся сукупність його членів. Звідси робився висновок, що в сучасному суспільстві немає і не може бути якого-небудь центру, здатного направляти діяльність величезної безлічі людей. Приватне підприємництво розглядалося філософом як "єдина система, що дозволяє забезпечити найбільш оптимальне використання знань, розсіяних в суспільному організмі". Соціальна концепція Хайека, по його власному визнанню, була направлена проти будь-яких форм державного регулювання ринку, і в першу чергу проти кейнсіанства. Втручання держави в економіку обмежує свободу індивідів і неминуче приводить до дезорганізації їх діяльності (саме цим Хайек пояснював причини економічної депресії кінця 20-х - почала 30-х рр). Аналогічні доводи приводилися їм в спростування соціалізму. Як суспільна система соціалізм економічно несостоятелен, затверджував Хайек, оскільки вся маса даних, необхідних для централізованого планування економіки, просто не піддається розрахунку. Соціалізація власності в ім'я загального блага на практиці обертається придушенням індивідуальної свободи і встановленням тоталітарного режиму. Сучасному плюралістичному суспільству, згідно його концепції, відповідає лише держава, заснована на принципах верховенства права (Rule of Law). Державна влада усередині країни має тільки одне завдання - забезпечити дотримання всіма громадянами загальних правил поведінки, тобто підтримувати правопорядок. Практично це означає, що "держава позбавляється можливості направляти і контролювати економічну діяльність індивідів". Як підкреслював Хайек, верховенство права припускає не тільки підпорядкування виконавських органів влади закону (у такому разі фашистська держава теж слід було б визнати правовим), але і невтручання самої законодавчої влади в сферу свободи і невідчужуваних прав людини. Правова держава має на увазі верховенство приватного права над публічним і над конституцією зокрема, бо "приватна власність є головною гарантією свободи". На цій підставі Хайек відкидав антитрестове законодавство, розглядаючи його як приклад публічно-правового регулювання у області приватноправових відносин. Так же негативно оцінювалося їм і соціальне законодавство. Хайек пояснював появу соціального законодавства в не комуністичних країнах згубним впливом на політиків ідей соціалізму. Впродовж багатьох років твору Хайека були відомі лише фахівцям. Широкий резонанс і визнання вони дістали в 60-і і 70-і рр., з початком так званої "консервативної хвилі", коли в США, Англії і деяких інших країнах влади дійшли правоцентристські сили. Ідеї Хайека використовувалися консерваторами при обґрунтуванні програм скорочення державного сектора економіки, а також в антикомуністичній пропаганді. Література Актуальные проблемы истории политических и правовых учений. Москва, 1990 г. Алексеев С.С. Государство и право. М., 1993 г. Алексеев С.С. Общая теория права. т.1. М., 1981 г. Загальна теорія держави та права. За ред. Копейчикова В.В. . - К., “Юрінком”, 1997 р. Копейчиков В.В., Лысенков С.Л., Пастухов В.П., Сумин В.О. "Теория государства и права", 1995 г. Киев. Лазарев В.В. Общая теория права и государства - М.: Юрист, 1994. - 360 С. Лившиц Р.З. Теория права - М.: БЕК, 1994 - 224 С. Марченко М.Н. Теория государства и права. - М.: Зерцало, ТЕИС, 1996, 476 С. Новицкий И.Б. Римское право. М., 1993. Храпанюк В.Н. Теория государства и права М., 1993.
Страницы: 1, 2, 3
|
