2.2. Ролі і місце політико-правового вчення софістів у політико-

правовій думці Давньої Греції. Історичне значення вчення

Софістів

Як у філософії і історії, так і в політиці греки були справжніми творцями-новаторами: політична теорія як така народжується саме в їх суспільстві, відповідно до успіхів їх державного життя, зусиль їх творчого розуму. При цьому корисно пам'ятати, що держава в Стародавній Греції сформувалася кінець кінцем як система вельми своєрідної соціально-політичної організації - цивільної міської общини, полісу, що вона і була у вузькому сенсі слова цим полісом і що теорія держави і права у греків з потреби повинна була бути теорією полісної держави і права. Навіть самі терміни, що зазначають у греків, а за їх прикладом і у нас теорію державного життя, проведені від цього корінного поняття: «політичне мистецтво», або «наука» (techne, або episteme politike), або, ще коротше, «політика» (politika) - від «поліс» (polis).

Найважливішим досягненням суспільної думки греків в століття класики з'явилося вироблення вчення про державу і право.

Розвиток відвернутої політичної думки в Стародавній Греції, як і в інших суспільствах, йшов нога в ногу з розвитком самого політичного життя. Кінець кінцем рух ідей в тій, що цікавить нас зараз сфері визначалося зрушеннями у сфері соціально-економічної - цій основі основ будь-якого суспільства.

Софістичний напрям в грецькій філософії був закономірним породженням полісного життя. Жвава, навіть бурхлива, така, що направляється такими суспільно-політичними інститутами, які породжували дух цивільного суперництва і ставили успіх в залежність від знання публічного права, уміння орієнтуватися в суспільних справах, здатності роздумувати і міркувати, слухати інших і говорити самому, це життя, врешті-решт, винайшло те, що за відсутності правильної державної школи могло дати сурогат необхідної політичної освіти - школу софістів [38; c.167].

Необхідність у фахівцях-соціологах відчувалася в класичний період тим паче, що традиційні філософські напрями як і раніше концентрували свою увагу головним чином, якщо не виключно, на проблемах природничонаукових, і це вірно навіть відносно таких видатних учених, найбільших представників античного матеріалізму, як Анаксагор і Демокрит.

Софісти були першими в історії професійними фахівцями з суспільствознавства, які вивчали політику і економіку, а також прикладне мистецтво - риторику, а за плату бралися навчити цим премудрощам будь-якого іншого.

Своєю назвою (sophistai - що буквально «мудрують», від sophia -«мудрість») вони, очевидно, і були зобов'язані цій претензії навчити нового, незвичайного і, як могло здаватися, мудрованій науці, суть якої вони самі, за свідченням Платона, визначали так: «мудрість в домашніх справах, тобто як якнайкраще управляти своїм власним будинком, і мудрість в державних справах, тобто як наймайстерніше діяти і говорити відносно державних справ» [48; c.304].

Софісти гаряче прагнули подолати старовинні помилки; у боротьбі, яку вони почали проти всього, що прагнуло підтримувати минуле, вони не щадили ні установ цивільної общини, ні релігійних забобонів. Вони сміливо розбирали і обговорювали закони, якими управлялася ще держава і сім'я. Вони ходили з міста в місто, поширюючи вчення про нові принципи; це не була проповідь байдужого відношення до справедливого і несправедливого, це було вчення про нову справедливість, не таку вузьку, не таку виняткову, як була стародавня, але людянішою, розумнішою і відчуженою від формул минулих століть. Це було сміливе підприємство; воно підняло бурю ненависті і злості.

Софістів звинуватили в тому, що у них немає ні релігії, ні моральності, ні патріотизму. Правда, у них не було точно встановленого учення щодо всі ці питання і вони вважали достатніми зі свого боку боротьбу із забобонами. Вони привели в рух, як говорить Платон, те, що доти було нерухоме. Софісти заявили, що підстава релігійного відчуття і політики знаходиться в людській свідомості, а не в звичаях предків або незмінних переказах; вони вчили греків, що для управління державою не досить посилатися на стародавні звичаї і священні закони, але що треба переконувати людей і діяти на їх вільну волю. Знання стародавніх звичаїв вони замінили мистецтвом міркувати і говорити, діалектикою і риторикою. На стороні їх супротивників були традиції, на їх же стороні - красномовство і розум.

Раз тільки була пробуджена таким чином здатність роздумувати, людина не хотіла вже більш вірити, не віддаючи собі звіту в своїх віруваннях, вона не хотіла більш підкорятися управлінню, не роздумуючи, не обговорюючи своїх установ. Вона засумнівалася в справедливості колишніх соціальних законів, і перед нею з'явилися інші принципи.

Платон вкладає у вуста одного з софістів наступні прекрасні слова: «Ви всі, присутні тут, я дивлюся на вас, як на рідних між собою; природа за відсутністю закону зробила вас співгромадянами. Але закон, цей тиран людини, насилує природу у багатьох випадках». Протиставити, таким чином, природу закону і звичаям, це означає напасти на саму підставу стародавньої політики [39; c.86].

Марно афіняни вигнали Протагора і спалили його твори; удар був завданий, і результати учення софістів були величезні. Авторитет установ зник разом із зникненням авторитету національних богів; у будинках і на суспільних площах встановилася звичка обговорювати все вільно.

Софістами найвиразніше була висловлена ідея загальної природної рівності і свободи. Виходячи з практичних міркувань, вони висунули принцип гносеологічного релятивізму все істинно, що, проте, перешкоджає орієнтації в тому, що оточує, зокрема соціальному миру, бо вимагає постійного вибору. А людина є вільною, зокрема в своєму виборі. Протагор захищає принципи справедливості, законності і державного порядку.

Софіст Гіппій (бл. 480 - бл. 380рр. до н.е.), слідуючи Демокриту, з природно-правових позицій протиставляв природне право штучному писаному закону поліса. У дусі релятивізму він відзначав всю умовність, мінливість і скороминущий характер полісних законів, їх залежність від конкретних обставин і волі конкретних законодавців. Тим часом неписані, тобто природні закони справедливі завжди і однаково виконуються в кожній країні. Під природним правом Гіппій розуміє справедливість, тим часом позитивний (писаний) закон суперечить справедливості. Позитивний закон він визначає як те, що створюють самі громадяни, визначаючи, що слід робити і від чого слід утримуватися. Релятивізм, умовність позитивних законів свідчить про те, що вони не є необхідними, бо необхідність припускає стійкість.

Софіст Антифонт (2-а половина V ст. до н.е.) дотримувався ідеї про рівність всіх людей за природою, в основі якої лежала думка, що у всіх людей незалежно від їх соціального і етнічного походження однакові природні потреби. За природою ми всі в усіх відношеннях рівні, притому «однаково» і варвари, і елліни.

Антифонт обґрунтовує приведені ідеї на основі розрізнення природних законів (права) і писаних законів (позитивного права), а також договірного характеру людських законів. Він пише: «Бо розпорядження законів довільні (штучні), веління ж природи необхідні» [33; c.77].

Розпорядження законів є результатом угоди (договору людей), а не виниклі самі по собі «породження природи»; веління ж природи є природженими засадами, а не продуктом угоди людей між собою.

Безперечний інтерес представляє інтерпретація Антифонтом співвіднесеної поняття справедливості і двох видів права. З цього приводу він пише: «Справедливість полягає в тому, щоб не порушувати закони держави, в якій ти є громадянином. При цьому, у присутності інших людей справедливо дотримуватися законів держави, а залишаючись наодинці слід дотримуватися законам природи. Отже, позитивні закони розповсюджуються на суспільні відносини, а природні на особисте життя громадянина. Крім того, тут закладена ідея про перевагу природних прав людини в порівнянні з правом позитивним, публічним».

Деякі дослідники вважають Антифонта прихильником індивідуалістичного аморалізму, інші космополітом-анархістом, треті - об'єктивним соціологом, що описує сучасне йому афінське суспільство, що можна пояснити фрагментарністю тексту.

Представник молодшого покоління софістів Лікофрон (IV ст. до н.е.) державну спільність вважав результатом договору людей про взаємний союз. На його думку, договором є і закон як гарантія особистих прав людини, проте він не в силах зробити громадян добрими і справедливими.

Особисті права він вважав невідчужуваним природним правом, для забезпечення якого і було поміщено угоду про створення державної спільності. У основі його концепції лежить принцип про природну рівність людей і рівність їх особистих прав.

Ідею природньоправової рівності і свободи всіх людей (включаючи і рабів) обґрунтовував і інший молодший софіст Алкідамант, якому приписується наступне положення: «Божество створило всіх вільними, а природа нікого не створила рабом» [23; c.84].

Що є новим, найбільш примітним в політико-правових по-глядах софістів?

По-перше, для них характерний ще більший поворот до про-блеми людини, її суспільного буття, пошуку природних основ права і закону.

По-друге, і старшим, і молодшим поколінням софістів роз-роблялася концепція особистих прав людини. Людина має право жити для себе. Держава, закони - гарантії, політичний і юри-дичний механізм їх реалізації. Особисті права людини, свобода трактувалися як невідчужуване природне право, для гарантії якого і встановлюється угода про державну спільність.

Так, Лікофрон вважав закон простим договором, «просто гарантією особистих прав». В основі його концепції лежить уявлення про природну рівність людей, їх особисті права.

Лише у XX ст. права і свободи людини і громадянина набудуть пріоритетності, право-вого закріплення.

По-третє, Гіппій, Антифонт, Горгій першими здійснили ґрун-товну розробку природно-правової теорії. Природне право пер-ший трактував як неписані закони, «які однаково виконуються в кожній країні». Істинне, природне право протистоїть штучно-му, полісному закону. «...Люди родинні за природою, закони ж, цар над людьми, примушують..., що противно природі». Приро-дне право втілює справедливість. Він аргументував це тим, що писані закони - умовні, текучі, залежать від зміни законодав-ців. «Хто стане думати про закони і слідування їм, як про справу серйозну, коли нерідко самі законодавці не схвалюють їх і змі-нюють». Молоді софісти Фрасімах, Пол Агригентський, учень Горгія, вважали: закони закріплюють вигоду найсильніших, тут сила - основа права. Виховання людей у дусі вимог природи Антифонт розцінював як необхідну умову досягнення єдності громадян у питанні про державні порядки і закони [37; c.214].

Але більшість софістів не протиставляла природне право і писані закони поліса, вважаючи їх досягненням людської куль-тури. За Протагором, «закон є виразом узгодженої, взаємної спра-ведливості». Горгій вважав «писані закони, цих стражів справе-дливості» мудрим людським винаходом: вони охороняють справедливість. Гіппій під законом розумів «те, що громадяни за загальною згодою написали, установивши, що належить ро-бити і від чого треба утримуватися».

Таким чином, старше по-коління софістів розвивали вчення про закон у дусі вимог зміц-нілої рабовласницької демократії, стверджували, що закони по суті є тією вищою справедливістю, на яку не може претендувати жодна людина.

По-четверте, мислителі Стародавньої Греції (особливо софі-сти) дали в принципі наукове пояснення походженню суспільст-ва, держави, природи влади і політики. Протагор, Лікофрон тра-ктують походження «взаємного союзу» як результат угоди для захисту особистих прав, прагнення людей до миру і благозаконня. Політика, за Фрасімахом, сфера прояву людських сил і інте-ресів, сфера людських, а не божественних діянь. Реальний кри-терій практичної політики і принцип володарювання Фрасімах бачив у вигоді найсильнішого: «справедливість, стверджую я, це те, що притаманне найсильнішому». У кожній державі, розвивав він свою думку, влада встановлює закони на свою користь: де-мократія - демократичні закони, тиранія - тиранічні і т.д. Уста-новивши подібні закони, влада оголошує їх справедливими. Во-лодіння владою дає великі переваги. Несправедливість у політичних відносинах виявляється доцільніше і вигідніше спра-ведливості. Він картав роль насильства в діяльності держави, авторитарний характер політики і законів [43; c.82].

З ним не погоджувався Каллікл. «По-моєму, - говорив він, - закони саме і встановлюють слабосильні, а їх більшість. Заради себе і власної вигоди установлюють вони закони...» [45; c.38]. Він був прихильником аристократичного правління. За природою, стверджу-вав Каллікл, справедливо те, що кращий вище гіршого і сильний вище слабкого. У цьому він бачив «природну ознаку справедли-вості» і з позиції такого розуміння природного права критикував демократичні закони, їх принцип рівноправності громадян.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11