3) міжнародні й торговельні звичаї;

4) судова та арбітражна практика (в державах, де вона визнається джерелом права).

Матеріально-правові норми міжнародних угод є уніфікованими правилами, створеними кількома суб'єктами права для безпосереднього регулювання правовідносин, що часто виникають у практиці міжнародного приватного права. Здебільшого матеріально-правовій метод застосовується за укладення угод з питань авторського права, регулювання праці, відшкодування шкоди, зовнішньоекономічних відносин, деяких інших. міжнародні й торговельні звичаї, судова та арбітражна практика є джерелами матеріально-правових норм у державах тією мірою, якою вони їх визнають.

Використання матеріально-правового методу в регулювання відносин у міжнародному приватному праві має переваги перед колізійним. Вони полягають у тому, що, по-перше, цей метод створює значно більшу визначеність для учасників правовідносин, оскільки для них ці норми можуть бути відомими заздалегідь. По-друге, уніфіковані матеріально-правові норми дозволяють уникнути односторонності у правовому регулюванні. Своєю чергою, колізійний метод регулювання сприяє усуненню прогалин, які утворюються з використанням виключно матеріально-правових норм. Поєднання вказаних методів дозволяє врахувати конкретні умови виникнення й реалізації прав та обов'язків суб'єктів правовідносин.

Серед суб'єктів міжнародного приватного права важливе місце у правовідносинах займають фізичні особи, правовий статус яких може бути різноманітними. У доктрині, законодавстві, практиці до цих осіб застосовують поняття ”іноземці”. Воно вважається широким за змістом і включає вужчі за значенням поняття: ”іноземний громадянин”, ”особа без громадянства” (апатрид), ”особа з кількома громадянствами” (біпатрид).

Кожна держава визначає у власному законодавстві, хто є її громадянином. Тобто, враховуючи вимоги національного законодавства, можна вирішити питання про те, яка особа не є громадянином цієї держави. Положення про визначення громадянства особи закріплені в Європейської конвенції про громадянство. Україні поки що не підписала цієї Конвенції. Концепція, за якою іноземцем вважається особа, що не є громадянином цієї держави, превалює у більшості держав.

Сукупність прав, свобод та обов'язків іноземців у державі перебування, що гарантується нею, утворюють їхній правовий статус, який у міжнародному приватному праві часто залежить від:

1) виду правового зв'язку особи з державою (іноземні особи, особи без громадянства, особи з кількома громадянствами, біженці та ін.);

2) терміну перебування у державі (постійно проживають, тимчасово перебувають);

3) мети перебування у державі (виконання службових обов'язків, підприємницька діяльність; виконання певної роботи, стажування, лікування, знаходження у приватних справах тощо);

4) притаманності особам імунітетів і привілеїв (працівники дипломатичних і консульських установ).

Статус фізичних осіб у міжнародному приватному праві майже завжди підпорядковується законодавству держави перебування, тобто нормам конституцій держав, спеціальним законам про правовий статус іноземців, іншим нормативно-правовим актам. На іноземних громадян може поширюватися і дія законодавства держави їхнього громадянства, на осіб без громадянства -- законодавство держави їхнього постійного місця проживання.

Кожна держава, яка приймає іноземців, окрім правових норм повинна дотримуватися загальних міжнародно-правових принципів, тобто визнаних усіма державами обов'язкових норм міжнародного права, що їх закріплено у Статуті ООН; Загальної декларації прав людини 1946 р.; Міжнародних пактах про громадянські й політичні права, а також про економічні, соціальні та культурні права 1966 р; Підсумковому акті наради в Гельсінкі 1975 р, деяких інших. Так, принципу безумовної заборони дискримінації за ознаками раси, національності, громадянства, статі тощо у відносинах, що належать до міжнародно-правових, прагнуть дотримуватися усі держави.

Крім загальних принципів міжнародного права, кожна держава, що приймає іноземців, під час визначення їхнього правового статусу зобов'язана враховувати спеціальні правові принципи. У доктрині визначається різна їх кількість. До них, належить, зокрема, поширення на іноземців юрисдикції держави перебування.

Іноземці мають право на захист з боку держави, громадянами якої є чи місце проживання (місцеперебування) у якій вони мають. Крім того, кожна людина, хоч би де вона перебувала, має право на визнання її правосуб'єктності. Цей принцип може закріплюватися у конституціях держав чи в інших нормативних актах.

Принцип свободи виїзду іноземця з території держави перебування закріплений у ст. 13 Загальної декларації прав людини та іншими правовими документами.

Іноземні громадяни та особи без громадянства, перебуваючи у гетерогенній для них держави, мають певний обсяг прав та обов'язків. Цей обсяг залежить від режиму їх здійснення, який встановлюється національним законодавством або міжнародними договорами. Відомо декілька видів правових режимів реалізації прав та обов'язків.

Найпоширенішим є національний правовий режим. Він означає, що іноземці користуються майже тим обсягом прав і мають майже ті ж обов'язки, що і громадяни свої держави. Зазначений принцип закріплений, зокрема, у Конвенції про правовий статус біженців та Конвенції про правовий статус осіб без громадянства. Але повного зрівняння прав та обов'язків іноземців з власними громадянами не допускається. Тобто термін ”національний режим” є певною мірою умовним.

Іноземець, який перебуває на території певної держави, підпорядковується її законодавству та юрисдикції. Він не може вимагати надання йому окремих прав, які хоч і передбачені нормативно-правовими актами держави його громадянства, доміцилію тощо, проте не санкціоновані у державі перебування. Наприклад, сфері шлюбно-сімейних відносин іноземець, перебуваючи у державі, де визнаються тільки моногамні шлюби, не може вимагати застосування норм про укладення полігамного шлюбу тільки на тій підставі, що його ”власне” законодавство передбачає можливість такого шлюбу. Іноземець не може намагати надання йому у власність землі тільки тому, що за його ”власним” законодавством він може стати власником землі у своїй державі.

Обсяг прав та обов'язків іноземців не є усталений. Він може біти змінений внаслідок набуття особами іншого правового статусу, наприклад, внаслідок набуття, зміни чи позбавлення громадянства, зміни тимчасового перебування у державі на постійне місце проживання у ній. Кількість прав і обов'язків може збільшитися внаслідок застосування взаємності шляхом укладення міжнародних угод чи зменшитися через застосування реторсії.

Іноземцям у державі перебування для здійснення їхніх прав і обов'язків може бути наданий режим найбільшого сприяння. Тобто, ці особи мають права, якими користуються чи будуть користуватися громадяни будь-якої третьої держави. Вважається, що юридична природа цього виду режиму є винятково договірною. Найчастіше вказаний вид режиму надається у сфері зовнішньоекономічної діяльності. Режим найбільшого сприяння може запроваджуватися на певний строк. Позбавити режиму найбільшого сприяння, запровадженого для здійснення правосуб'єктності, можуть органи, визначені у законодавстві держав та міжнародних угодах.

На здійснення прав та обов'язків іноземцями може поширюватися спеціальний режим. Його зміст не визначений остаточно у правовій літературі, однак іноді він визначається у національному законодавстві та міжнародних угодах, наприклад, щодо здійснення правосуб'єктності у вільних економічних зонах, стосовно інвестицій. Спеціальний режим запроваджується також на певний строк.

Сьогодні в науковій літературі, законодавстві держав та міжнародних договорів все частіше вказується на застосування недискримінаційного режиму щодо здійснення прав та обов'язків осіб. Цей вид режиму не потребує обов'язкового договірного оформлення. Він означає, що суботам іноземного права притаманні загальні правила поведінки. недискримінаційний режим може встановлюватися, наприклад, щодо надання суб'єктам підприємництва ліцензій на право здійснення певного виду діяльності.

Конституція України проголошує принцип національного режиму щодо сприяння прав, свобод і обов'язків іноземцями. У ст. 26 вказано, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі ж самі обов'язки, як і громадяни України -- за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Юридичні особи є активними суб'єктами міжнародного приватного права. Ними вважаються підприємства, організації, установи, створені відповідно до законодавства певної держави. Особистий статут юридичної особи означає її правове становище, зокрема, чи є ця особа юридичною чи просто спілкою фізичних осіб; порядок її створення та припинення існування; структуру; управління нею; поширення певного виду правового режиму; визначення обсягу правоздатності; реалізацію ліквідаційного залишку після припинення її діяльності. Для визначення статуту юридичної особи необхідно встановити її ”національність”, тобто державну належність та її особистий закон. ”Національність” особи визначається за різними принципами. Найбільш поширеним у правових системах є критерій місця створення (заснування) юридичної особи. Так, цей принцип застосовується і в Україні.

Місце знаходження юридичної особи вважається місцезнаходження постійно діючого органу юридичної особи.

У деяких правових системах, як-от у США, ”національність” юридичної особи може визначатися водночас кількома принципами. Один з них застосовується до питань відповідальності юридичної особи, інші -- до підсудності, ще інші -- до оподаткування.

Другим критерієм, який переважно використовується у державах ”сім'ї контингентного права”, є критерій місцезнаходження особи (місце осілості). Допускається також формулювання -- місцезнаходження її органу управління.

У міжнародному приватному праві для визначення національності використовується також принцип місця основної діяльності юридичної особи; принцип належності (громадянства) засновників (учасників) і складу правління до певної правової системи. Останній, виникнувши на початку ХХ ст., набув поширення в середині століття і дещо менше застосовується нині. Загалом наявність різних критеріїв для визначення ”національності” юридичної особи зумовлена тим, що створення, реєстрація установчих документів, знаходження органів правління, здійснення діяльності можуть бути в різних країнах. До того ж засновники об'єднання, скажімо, акціонери можуть мати різне громадянство чи доміцилій.

Держава вступає у різні майнові відносини, внаслідок чого відбувається її розвиток та розвиток суспільства в цілому. По-перше такі, що регулюються нормами міжнародного публічного права, виникають між державами, державою та міжнародними організаціями у сфері міжнародного торговельного права, валютних відносин, промислового, сільськогосподарського, науково-технічного співробітництва, транспортних перевезень тощо. По-друге, це правовідносини, які регулюються нормами міжнародному приватному праві і виникають за участю держави, з одного боку, та іноземних юридичних осіб, міжнародних господарських організацій, фізичних осіб - з іншого.

Для розмежування публічно- та приватно-правових відносин важливе значення має та обставина, в якій саме якості виступає держава. Так, угоди купівлі-продажу, що укладаються урядами країн, в одних випадках можуть регулюватися актор міжнародного публічного права, а в інших -- нормами приватного.

Як суб'єкт міжнародного приватного права держава може вступати у відносини з приводу отримання майна до договором дарування, у спадок за заповітом чи за законом. При цьому її правовий статус може відрізнятися від статусу інших суб'єктів права. Держава може бути стороною у правовідносинах, що виникають із продажу іноземцям з аукціону чи іншим чином цінних паперів. Вона є стороною в концесійних договорах, у відносинах з іноземного інвестування, спорудження будівель для своїх представництв за кордоном, власником будівель, іншого майна, їх оренди чи оренди земельної ділянки. Держава може бути також учасником спільних підприємств. Вона несе відповідальність за свої дії, як будь-який інший суб'єкт міжнародного приватного права.

У всіх правовідносинах від імені держави, як суб'єкта міжнародного приватного права, діють уповноважені нею суб'єкти: наприклад, уряд, закордонні представництва, окремі службові або посадові особи.

У кожній державі центральним правовим інститутом є інститут власності. Його регламентація визначає характер регулювання інших інститутів цивільного права. Серед міжнародних договорів стосовно питань власності значну кількість складають договори про іноземні інвестиції. Це, зокрема, Хартія економічних прав і обов'язків держав, прийнята 1974 р. Генеральною Асамблеєю ООН, Конвенція ”Про захист іноземної власності”, схвалена Радою Організації економічного співробітництва і розвитку 12 жовтня 1967 р. Норми про власність містять міжнародні акти, які регулюють діяльність ТНК. Значну питому вагу веред договорів про іноземні інвестиції мають двосторонні угоди про сприяння і взаємний захист інвестицій. Україна уклала такі угоди з Великобританію, Вірменію, Ізраїлем, Литвою, Польщею, США, Францією, ФРН та іншими державами.

Страницы: 1, 2, 3