| днак, існування в Росії Закону, що однаково призначений для регулювання діяльності усіх видів ЗМІ, призвело до того, що протягом багатьох років затягується прийняття закону про телерадіомовлення, хоча очевидним є те, що електронні ЗМІ - телебачення та радіо - потребують окремого законодавчого акту, який відображав би їх специфіку.Перевагою “українського” шляху розвитку законодавства про ЗМІ стало більш глибоке опрацювання норм, що регулюють специфічні сторони діяльності окремих видів ЗМІ. Його недоліком - деяка розбіжність у нормах, що призвела до ситуації, коли два різних засоби масової інформації, що переслідують єдину ціль - інформування громадськості, - але досягають цієї цілі за допомогою різних технічних методів (друкованої продукції, теле- чи радіомовлення), мають різний статус щодо відповідальності за свою діяльність. Одним із прикладів такої ситуації може бути норма Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”, у відповідності з якою “редакція, журналіст не несуть відповідальності за публікацію відомостей... якщо... в них розголошується таємниця, яка спеціально охороняється законом, проте ці відомості не було отримано журналістом незаконним шляхом”. Ця норма, безумовно, повинна рівною мірою застосовуватись як до друкованих, так і до електронних ЗМІ і журналістів, які у них працюють, оскільки специфіка телебачення та радіомовлення як засобів поширення масової інформації не повинна впливати на принцип звільнення від відповідальності за розголошення відомостей, які належать до державної таємниці, якщо вони були отримані добросовісним шляхом. Деякі можливості Для застосовування цього принципу щодо журналістів, які працюють на електронні засоби масової інформації України, дає інститут аналогії закону, у відповідності до якого до правових відносин, що напряму не керуються одним законом, який повинен їх регулювати, застосовуються норми іншого закону, котрий регулює подібні правові відносини. У тому випадку, якщо український суд погодиться на застосування цього принципу у конкретному випадку до журналістів телерадіокомпанії, він зможе поширити на них норму статті 42 Закону України “Про друковані засоби масової інформації в Україні”, хоча напряму цей Закон діяльність телерадіоорганізацій не регулює.Єдність правового статусу журналістів, які працюють у різних видах ЗМІ, була підтверджена і Законом України “Про державну підтримку засобів масової інформації і соціальний захист журналістів”, який почав діяти у вересні 1997 і визначив, що журналістом є “творчий працівник, який професійно збирає, одержує, створює й займається підготовкою інформації для засобів масової інформації, виконує редакційно-посадові обов'язки в засобах масової інформації”, не залежно від того, чи є цей ЗМІ телерадіокомпанією, інформаційним агентством, редакцією газети чи журналу. 2. Предмет інформаційного праваНовітні реалії у економічному та соціальному житті сучасної епохи приводять до того, що починають складатися, як висловлюється академік С.С. Алєксєєв, нові “пласти соціальності”, що дають поштовх до формування цілих галузей права покликаних стати основою для вирішення складних економічних та соціальних проблем. Іншими словами вони мають опосередкувати ці нові “пласти соціальності”. Такими галузями права є екологічне право, інформаційне право, підприємницьке право.Не випадково в нашій країні, у близькому і далекому зарубіжжі інформаційні відносини набувають все більшої значності і є об'єктом постійної уваги законодавців, а засоби масової інформації порівнюють, за силою впливу на свідомість суспільства, з “четвертою владою” після законодавчої, виконавчої та судової. Саме вони активно формують громадську думку, створюють той чи інший політико-правовий фон і наше уявлення про доступне та заборонене, моральне і аморальне. Інформація є інтелектуальним надбанням народу і держави, складовою напрямів і темпів реформування економіки, адміністративної системи, демократичних перетворень.Рівень демократії у нашій країні потребує більшого захисту та упорядкованого руху інформації. Ми є свідками процесу швидкого створення правового простору в інформаційній діяльності, регулювання національними нормативно-правовими актами відносин як у самих засобах масової інформації та інших інформаційних структурах і установах, так і поза їх межами - з іншими юридичними та фізичними особами.Значне накопичення нормативно-правового масиву у цій сфері, формування самостійних правових інститутів і норм, принципів інформаційного права та наявність інших ознак дало підстави висловлювати сьогодні думку про формування цього законодавства в окрему галузь - інформаційне право. Хоч ця думка не є загальнопідтриманою, вона є реалією сучасного розуміння системи юридичних спеціальностей та відгуком на бурхливий законотворчій процес в Україні. До доцільності такого підходу і такого наукового бачення цієї проблеми схиляються такі відомі українські науковці-юристи як Медведчук В.В., Онуфрійчук М.Я., Гончаренко В.Г., Яценко С.С., Святоцький О.Д., Цвік М.В. та інші. Подібної думки дотримуються і деякі російські вчені юристи: Алєксєєв С.С., Тихоміров Ю.П., Батурін Ю.М., Венгеров О. Б, М.М. Рассолов, В.А. Копилов та інші.Актуальною є і проблема підготовки фахівців з професійних юридичних напрямків: загального - правознавство, правоохоронна діяльність, спеціального - правового захисту інформації; зв'язків з засобами масової інформації; інформаційного законодавства і права. Сучасний стан підготовки фахівців правознавців та спеціалістів правоохоронної діяльності не ураховує цих нагальних потреб суспільства у тому сенсі, що великий обсяг законодавства у цій сфері студентами (курсантами, слухачами), що навчаються, до речі, не тільки за спеціальностями правознавство, правоохоронна діяльність, але й захист інформації, public relations, (спеціалісти по громадських зв'язках) !, які взагалі не вивчають означений матеріал напрямку “Інформаційне право”. Втім йдеться про обсяг юридичного матеріалу, що складається з більш 40 самостійних (тобто таких, що не входять до жодного галузевого законодавства) законів, а також великої кількості (більше сотні) підзаконних актів. Окремі інформаційно-правові норми знаходять своє відображення у конституційному, цивільному, кримінальному, адміністративному та інших сферах законодавства і права. До того ж треба враховувати і велику кількість міжнародно-правових актів у цьому напрямку. Формується і достатньо великий обсяг монографічної наукової юридичної літератури, що є науково-методичною базою для дослідження як права на інформацію, так і інформаційного права. Вищою атестаційною комісією України у 2003 році, також, стверджене рішення про введення до переліку юридичних спеціальностей у спеціальність 12.00.07 - Теорія управління. Адміністративне право. Фінансове право ще й Інформаційного права.Розробка паспорту цієї спеціальності була здійснена фахівцями НУВС у 2003 році.Крім того потреба у вдосконаленні за цим напрямком правової освіти обумовлюється й відповідною постановою Кабінету Міністрів України (1996 року) “Про напрямки удосконалення правової освіти в Україні”.Певних позитивних результатів набув і процес здійснення викладання основ інформаційного права і самостійного курсу “Інформаційне право України”, що був здійснений як багаторічна апробація відповідного навчально-методичного комплексу, підготовленого А.А. Письменицьким з 1995 року по 2003 рік. Така робота була проведена у таких навчальних закладах як: Харківський інститут культури (1995 р), Інститут соціального прогресу (1996-1997 рр), Харківський педагогічний університет ім. Г.С. Сковороди (юридичний факультет) (1997-2000 рр), Національний університет внутрішніх справ (спеціальний факультет) (2002-2004 рр), факультет управління та інформатики (2004-2005 рр). Кожний з означених етапів супроводжувався вдосконаленням програми й методичних матеріалів. Були отримані високі позитивні відгуки від науковців за відповідними даному напрямку спеціальностями 12.00.01 (теорія та історія держави і права, історія правових і політичних вчень), та 12.00.07 (Теорія управління. Адміністративне право. Фінансове право. Інформаційне право), зокрема від академіка, д. ю. н. М.В. Цвіка, професора, д. ю. н. Б.М. Юркова (спеціальність - 12.00.03), професора, д. ю. н. Н.П. Матюхіної, доцента, к. ю. н. І.М. Погрібного, доцента, к. ю. н. А.М. Шульги, к. ю. н. Т. Є. Кагановської.Водночас, доцільно звернути увагу на те, що перший варіант зазначеного проекту вже затверджувався Методичною радою Університету Внутрішніх справ ще у травні 1996 року. Тоді втілення у навчальний процес не було здійснено з причин відсутності вільного часу у погодинному навантаженні курсантів за робочим навчальним планом.У науковій юридичній літературі останніх років можна виділити цілий спектр понять, з допомогою яких автори здійснюють спроби визначити цю сферу знань та нову галузь права. До таких термінів можна віднести: “програмне право”, “правова інформатика”, “право інформатики”, “комп'ютерне право”, “інформаційно-комп'ютерне право”, “право знати”, “право на доступ до інформації”, “право на інформацію”, а також “телекомунікаційне право”, “інформаційне право”.Ця загальна сфера, тобто інформаційне право знаходиться у стадії становлення і тому зрозумілою є різноманітність термінів, з допомогою яких спеціалісти намагаються визначити його зміст. Водночас у стадії становлення знаходиться і складова цієї сфери юридичної науки - правова інформованість. Усі ці терміни обираються вченими виходячи з характеристики об'єктів, по відношенню до яких або в зв'язку з якими виникають суспільні відносини, що можуть бути врегульовані з допомогою правових норм.Увесь загал термінів, що охоплюються даною науковою юридичною сферою та змістом певних юридичних норм, інститутів і галуззю інформаційного права можна умовно поділити на дві групи. Сукупність термінів першої групи ґрунтується на застосуванні понять, що визначають інформаційні права та свободи, які повинні гарантуватись інформаційним правом - “право знати”, “право на доступ до інформації”, “правова інформованість”, “право на знання своїх прав, свобод та обов'язків” і т. ін.Друга група термінів формується на підставі уявлень про об'єкти, у зв'язку з якими виникають суспільні відносини, що можуть бути врегульовані нормами інформаційно-правової сфери. Це різноманітні носії інформації: друкована і аудіовізуальна інформація, комп'ютерні програми та самі комп'ютери. Крім цього, це та система відносин, що виникає з приводу обробки, розповсюдження (поширення), вироблення інформації. Так, наприклад у основі програмного права покладені відносини, що виникають при створенні, виробництві, поширенні та вживанні програмних продуктів.Незважаючи на різноманітність згадуваних термінів, всі вони є семантично близькими та легко об'єднуються в один клас з допомогою поняття “інформаційна сфера”, в якій вони застосовуються або як її складові частини, що асоціюються з нею.В останній час все частіше застосовується термін “інформаційне право”. Одним з перших у такому напрямку розглянув у своїх дослідженнях Ю.М. Батурін. Назва “інформаційне право” формується завдяки основному об'єкту, з приводу якого виникають суспільні відносини, що вимагають правового врегулювання подібно таким галузям права, як, наприклад аграрне, екологічне, підприємницьке. У основі найменування цих галузей також знаходяться об'єкти правовідносин - екологія, підприємництво, аграрне виробництво і т. ін.Використовує термін “інформаційне право” в своїх роботах і Ю.А. Тихоміров для визначення нової комплексної галузі права, яку він відносить до публічного права. Характеризуючи зміст цієї галузі, він відмічає, що у рамках цієї галузі можна виділити комплекс специфічних правових питань які нею охоплюються. Йдеться, перш за все, про інформаційні відносини як предмет правового регулювання, об'єкти та суб'єкти інформаційних відносин, правовий режим отримання, передачі, зберігання й використання інформації, юридичні режими інформації різноманітного змісту, користування банками і базами даних, інформаційні свободи і права, інформаційна відповідальність. У такому вигляді інформаційне законодавство і галузь права, що знаходиться на стадії формування може охопити комплекс нормативного масиву, що різними авторами характеризується як “комп'ютерне право”, “право інформатики”, “комунікаційне право”.Зустрічаємо термін “інформаційне право” у А.Б. Агапова, котрий хоча і застосовує його, але не дає його визначення. Втім він позначає, що сукупність відносин щодо вироблення інформації та масової інформації слід вважати частиною складу інформаційних відносин.Більшу увагу визначенню “інформаційного права” було приділено у роботах В.О. Копилова. Так у свою монографію в 1997 році він включає наступне визначення інформаційного права - це система соціальних норм і відносин, що охороняються силою держави та виникають в інформаційній сфері - сфері виробництва, перетворення та споживання інформації. Основні предмети правового регулювання тут - це інформаційні відносини, тобто відносини, що виникають при здійсненні інформаційних процесів, - процесів створення, збору, обробки, накопичення, зберігання, пошуку, поширення й споживання інформації.Пізніше, у 2002 році той же автор формулює більш поширено поняття “інформаційного права”, доповнюючи перелік інформаційних процесів категорією “передача інформації”.У М.М. Рассолова також знаходимо визначення інформаційного права, що здійснено ним у 1999 році. Він формулює його як галузеву юридичну науку: “…інформаційне право - це галузева юридична наука, яка вивчає сукупність норм права, що регулюють інформаційні відносини у суспільстві та містять приписи, що відносяться до інформаційної сфери в цілому”.І.Л. Бачило у своїх публікаціях спробував сформулювати свою концепцію інформаційного права. Центральною ідею його визначення можна охарактеризувати наступною дефініцією: інформаційне право - сукупність доктринальних положень юридичної науки, правових норм держави, що формують самостійний масив національного права, норм міжнародного законодавства, а також стан правової свідомості суб'єктів права у сфері інформаційної діяльності і відносин, пов'язаних з інформаційними ресурсами, функціонуванням інформаційних систем та мереж в умовах застосування сучасних інформаційних технологій, які орієнтовані на забезпечення безпечного задоволення інформаційних потреб громадян, їх організацій, держави і суспільства в цілому, забезпечення адекватної реакції юридичної системи на порушення встановлених законодавством правил в області інформації та інформатизації.Без формулювання дефініцій звертається до цієї проблеми також академік С.С. Алексєєв: “В даний час формуються своєрідні сфери комплексного характеру, що юридично опосередковують нові "прошарки соціальності" (екологічне право, інформаційне право, підприємницьке право) і, більш того, наростає тенденція їхнього переростання в основні галузі”.Охоплене означеною галуззю (інформаційного права) питання правового інформування громадян пресою не осталося поза увагою у вітчизняній юриспруденції. Українські науковці та їх розробки також звертаються активно до цих питань та напрямків. Так, у публікаціях та монографіях А.А. Письменицького означена проблематика досліджується з 1994 року. В своїх теоретичних розробках ним також пропонуються певні визначення категорії: “інформаційного права”, “інститутів інформаційного права”, “системи інформаційного права” та ін.В деяких аспектах цих визначень проглядається спільність з російськими вченими. Так аналізуючи галузеві ознаки інформаційного права А.А. Письменицький формулює визначення інформаційного права “Розуміння галузі інформаційного права як системи норм та інститутів, що регулюють певну самостійну сферу суспільних відносин, які виникають… з приводу права на інформацію, що розуміється як право на пошук і отримання, використання і зберігання, поширення та захист інформації”.Водночас тут зроблена спроба визначити формулювання критеріїв, що є фундаментом формування нової галузі інформаційного права. Так серед них можна виділити: наявність реальних суспільних відносин інформаційного характеру, що потребують правового регулювання (юридичного захисту інтересів суб'єктів інформаційних відносин); накопичення певного комплексного і відносно відокремленого в системі законодавства масиву нормативно-правових актів, що регулюють інформаційні відносини; єдність об'єкту правового впливу - права на інформацію; формування в сфері норм інформаційного законодавства окремих груп норм (інститутів і підгалузей), що регулюють відносно відокремлені суспільні відносини у межах інформаційного права.Останній аспект безпосередньо вказує на формування інститутів права в межах інформаційного права як галузі. При цьому наводяться приклади таких інститутів. Серед таких інститутів можна, наприклад, назвати інститут таємної інформації, інститут журналістського права, інститут комп'ютерного права, інститут рекламного права, інститут правового інформування та інші.3. Засоби пізнання інформаційного праваМетодичні основи даної навчальної дисципліни складає комплексний підхід до використання системи загально-філософських, загально-наукових та спеціальних методів дослідження. В інформаційному праві використовується діалектичний, історичний, логічний, системно-структурний, порівняльний та інші методи. З допомогою порівняльного методу в визначається рівень розвиненості національного законодавства про інформацію стосовно аналогічного законодавства інших держав. Метод системно-структурний надає можливість узагальнення нормативно-правової бази щодо окремих сфер інформаційно-правових відносин. Історичний метод використовується для встановлення певних хронологічних етапів розвитку інформаційного права та інформаційних відносин у суспільстві, а також рівня наукової розробленості інформаційно-правової сфери юридичних досліджень.Інформаційне право виконує суттєву роль і місце у підготовці фахівців для МВС України. Особливо це стосується питань юридичної підготовки спеціалістів з пошуку та захисту інформації в системі МВС, оперативних співробітників, спеціалістів по боротьбі з інформаційними правопорушеннями, а також фахівців, що спеціалізуються в сфері організації зв'язків органів МВС з засобами масової інформації та громадськими об'єднаннями й населенням (public relations).Взаємозв'язок інформаційного права з іншими навчальними дисциплінами навчального плану проявляється у запозиченні юридичних принципів та термінології з теорії держави і права. Водночас структура дисципліни свідчить про її галузевий характер. Певний комплексний характер інформаційного права пов'язаний з тематичним перетинанням цього юридичного напрямку з конституційним, адміністративним, цивільним та кримінальним галузями права. Список літератури 1. Основи інформаційного права України: Навч. посіб. / В.С. Цимбалюк, В.Д. Павловський, В.В. Грищенко та ін. / За ред. М.Я. Швеця, Р.А. Калюжного, П.В. Мельника. - К.: Знання, 2004. - 274 с. 2. Тедеев А.А. Информационное право. - М.: Эксмо-Пресс, 2005. - 463 с. 3. М.А. Лапина, А.Г. Ревин, В.И. Лапин. Информационное право. Издательство: Юнити-Дана, 2004 г. 4. В.И. Кутузов, А.Т. Раимова. Основы информационного законодательства: Издательство: Эдиториал УРСС, 2004 г., 5. Загородников С.Н., Шмелев А.А. Основы информационного права: Учебное пособие: Издательство: Академический Проект, 2005 г. 6. Рассолов М.М. Информационное право: Учебное пособие. - М.: Юристъ, 1999. - 400 с. 7. Ковалева Н.Н. Информационное право России: Учебное пособие. - М.: Издательско-торговая корпорация "Дашков и К", 2007. - 360 с. 8. Информационное право: Основы практической информатики. Учебное пособие / И.Л. Бачило, - М.: 2001. - 352 с. 9. Копылов В.А. Информационное право: Учебник. - 2-е изд., перераб. и доп. - М.: Юристъ, 2003. - 512 с. 10. Кормич Б.А. Інформаційна безпека: організаційно-правові основи: Навч. посібник. - К.: Кондор, 2004. - 384 с. 11. Ліпкан В.А., Максименко Ю. Є., Желіховський В.М. Інформаційна безпека України в умовах євроінтеграції: Навчальний посібник. - К.: КНТ, 2006. - 280с.
Страницы: 1, 2
|
