У цьому відношенні найбільш доречним для наслідування є досвід двох країн -- Малайзії та Шрі-Ланки. У Малайзії експортні промислові зони створювалися окремими штатами (наприклад, такими як Пенанг, Негрі Сембілан, Селангор, Малакка, Джохор), а не федеральним урядом. У Шрі Ланці основною зоною (яка нині розширюється) керує міська рада Великого Коломбо, а не центральний уряд. Вражаючі резуль-тати розвитку експортних промислових зон у цих двох країнах, зокрема, свідчать, що керівництво на місцевому або штатному рівні та стимулювання розвитку таких зон може бути дуже ефективним і, всупереч сподіванням, така практика не обов'яз-ково буде суперечити чи негативно впливати на макроекономічну чи торговельну політику приймаючої країни. У Ма-лайзії такий федеративний вид організації експортних промислових зон сприяв здоровій конкуренції між зонами різних федеральних штатів. Ця внутрішня конкуренція непря-мим шляхом допомогла малайзійським зонам стати групою утворень, що більш конкурентоспроможні на світовому ринку, і хоча вона могла привести до непотрібного дублювання, во-на стала значним фактором створення нових галузей у менш розвинутих штатах федерації. Приклад Шрі-Ланки показує, що міська рада може бути хорошим інструментом розвитку і управління зоною, але цей успіх породжує й свої проблеми: потенціал та розміри зони Коломбо такі, що існує велика спо-куса (зважаючи на нинішні плани) поширити процес інду-стріалізації зони на інші райони країни через керівництво зони Коломбо, а не муніципалітети інших великих міст країни. Цей процес може викликати делікатні політичні про-блеми на місцевому та регіональному рівні.

Другим важливим предметним уроком для нашої країни є шлях, на якому деякі експортні промислові зони поступово перетворилися на імпортні промислові зони. Найпершим при-кладом цього стала вільна зона Манаус у Бразілії, продукція якої зараз майже повністю поглинається бразільським рин-ком, однак існує і кілька інших прикладів менш радикально-го переходу від переробки експорту до переробки імпорту (в тому числі в Китаї, Мексіці та на Барбадосі). Оскільки вільні економічні зони з самого початку плануються як один з інструментів, призначених для задоволення потреб внут-рішнього ринку, повчально буде дізнатися, чому і яким чином так багато експортних промислових зон посту-пово перетворювалися на імпортні промислові зони. Чітке розуміння цього переходу дозволило б проектантам вільних економічних зон включити цю функцію переробки імпорту до своїх початкових планів і досягти цього більш послідовно та ефективно, ніж це було в інших країнах. Це допомогло б уникнути деяких недоліків, які часто супроводжують незапланований та неконтрольований перехід до переробки імпорту. 0дним з них є намагання фірм експортної промислової зони використовувати внутрішній ринок як поле демпінгу для товарів, які не відповідають стандартам і не-придатні для реалізації на більш вимогливих зовнішніх рин-ках. Ще одним недоліком є неспроможність приймаючої країни використовувати право доступу до внутрішнього рин-ку як стимул для залучення нових зарубіжних інвесторів або як інструмент політики заохочення нинішніх інвесторів збільшувати свої зворотні зв'язки з місцевою економікою. Не-обхідно також відзначити, що ретельне довгострокове плану-вання доступу фірм експортної промислової зони до внут-рішнього ринку є корисним інструментом технічної політики приймаючої країни. Поступово відкриваючи двері внутрішнього ринку для фірм експортних промислових зон (як це робила Японія для імпорту і зарубіжних інвестицій у 50-і -- 60-і роки), приймаюча країна може стимулювати вітчизняні фірми до підвищення свого технічного рівня, все більшою мірою піддаючи їх контрольованим видам конкуренції.

Третім цікавим уроком моделі індустріалізації експортної промислової зони, що заслуговує на детальний аналіз з боку проектантів вільних економічних зон, є засоби, якими деякі експортні промислові зони змогли залучити такі галузі важ-кої промисловості, які звичайно не характерні для таких зон. Переважну більшість галузей експортних промислових зон всього світу становлять галузі легкої промисловості, що ви-магають відносно менших капіталовкладень (в тому числі текстильна та швейна, виробництво побутової електроніки, не-складної побутової техніки, спортивних товарів, пластмас, меб-лів, продовольчих товарів та напоїв). Деякі експортні про-мислові зони слідували іншій моделі розвитку і розмістили у себе основні галузі важкої промисловості. Так було у експорт-ній промисловій зоні Трінідаду і Тобаго, де домінують наф-топереробка та виробництво нафтопродуктів. Те ж можна сказати і про зону в Гані, де основною галуззю є переробка бокситів у алюміній, а також про зону Об'єднаних Арабських Еміратів, де діють багато хімічних, нафтохімічних та автомобілебудівних фірм, яких звичайно немає у більш типо-вих експортних промислових зонах. Враховуючи те, що у ряді країн планується створити велику кількість експортних про-мислових зон, а також необхідність стимулювати експорт та ресурсні і технічні можливості країни у секторах важкої інду-стрії, цілком можливо, щоб деякі заплановані зони містили компоненти важкої промисловості. У цьому відношенні до-свід таких країн, як Трінідад і Тобаго чи Об'єднані Арабські Емірати, має безпосереднє значення, тим більше, що важка промисловість у експортних промислових зонах цих двох країн технічно дуже досконала і в екологічному відношенні набагато сучасніша, ніж традиційні галузі, що забруднюють навколишнє середовище, які звичайно можна знайти в інших місцях.

Поява галузей важкої промисловості у експортних промислових зонах пов'язана з базою природних ресурсів приймаючої країни (боксити у Гані, нафта у Трінідаді і Тобаго, природний газ у Еміратах), і можна сказати, що політика цих трьох країн була націлена не стільки на залучення до зони важкої промисловості, скільки на створення зони навколо уже існуючих підприємств важкої промисловості. Це, мабуть, вір-но стосовно Гани, Трінідада і Тобаго, але приклад Об'єдна-них Арабських Еміратів свідчить про досить цікаву еволю-цію. До існуючих галузей, пов'язаних з переробкою газу і нафти, додалося кілька галузей важкої промисловості у інших секторах, що, мабуть, свідчить про наявність «культури важ-кої промисловості», яка дуже відрізняється від «культури лег-кої промисловості» більш класичних експортних промисло-вих зон.

Приклади Об'єднаних Арабських Еміратів, Гани та Трі-нідаду і Тобаго стосуються ще однієї ширшої проблеми, що мас велике значення, а саме розвитку нових галузей, що базуються на природних ресурсах приймаючої країни. Однією з рис моделі промислового розвитку експортної промислової зони є те, що фірми у таких зонах звичайно використовують мало місцевих ресурсів. Ця слабкість зворотних зв'язків фірм зони з приймаючою країною зумовлена анклавним статусом зон, але у багатьох випадках вона пов'язана також з самою природою галузей, що діють в зонах, а також внаслідок від-носної недорозвиненості потенційних місцевих галузей по-стачання. Нарощування зворотних зв'язків фірм вільної екокомічної зони з місцевими постачальниками сировини є першочерговим завданням не тільки через величезні природні ресурси країни (які потенційно дуже привабливі для зарубіжних інвесторів), але й через настійну необхідність знайти певну форму місцевого зустрічного фінансування відносно інвес-тицій іноземних фірм, які, можливо, діятимуть в зонах.

У цьому зв'язку проектантам та прихильникам вільних економічних зон у країнах на території колишнього Радян-ського Союзу необхідно більш пильно придивитися не тільки до небагатьох випадків діяльності вільних економічних зон, що базуються на таких природних ресурсах, як нафта, газ чи боксити, а й більш традиційних зон у країнах, які мають ве-ликі запаси сировини та напівфабрикатів, що базуються на місцевій сировині (наприклад, сталь, алюміній, основні хі-мікати, каучук та ліс). Можна назвати декілька прикладів підприємств експортних промислових зон, що використову-ють місцеву сировину та напівфабрикати. Це, скажімо, фір-ми по виробництву гумових рукавичок у зонах Малайзії, компанії по виробництву автомобільних вузлів у мексіканських maquiladoras, що використовують сталь місцевого виробниц-тва, та харчопереробні заводи і тютюнові фабрики у зонах Домініканської Республіки. Проте у більшості випадків ці зво-ротні зв'язки фірм експортних промислових зон з вітчизня-ними постачальниками сировини та напівфабрикатів набага-то менше розвинуті, ніж це могло б бути. Причини цього ще не з'ясовані, і проектантам нових вільних економіиних зон було б важливо зрозуміти, чому так відбувається. Поки що можна вказати кілька причин цього явища. Однією з них є те, що у багатьох країнах іноземні фірми, що розвинули ве-ликі переробні галузі на місцевій сировині, є добре функціо-нуючими підприємствами, що діяли у приймаючих країнах багато десятиріч, тобто задовго до створення перших експор-тних промислових зон. Таким чином, у цих фірм не було ре-альної необхідності використовувати можливості, що їх пропонує новостворена зона. Ще однією причиною є фактор роз-ташування: переробні галузі, що спираються на місцеві ре-сурси, звичайно розміщуються поблизу джерела сировини (хай то буде шахта, нафтодобувна свердловина чи гідроелектро-станція), в той час як експортні промислові зони мають тенденцію до розміщення поблизу густонаселених або промис-лових центрів. Нарешті, дуже важко розрізнюваною причи-ною може бути значна різниця у сприйнятті ідеї зворотних зв'язків з боку керівництва експортних промислових зон та потенційних інвесторів. Проектанти зон звичайно задумують їх як інструмент для швидкого вирішення проблем промис-лового розвитку, і це, мабуть, найкраще ілюструють стан-дартизовані, виготовлені заводським способом, будівлі заво-дів та відносно легке капітальне устаткування інвесторів. Фір-ми, що діють у галузі переробки і обробки сировини, навпа-ки, звичайно є відносно великими, займають великі площі, вимагають дуже специфічного обладнання і мають набагато більший період планування, ніж типовий завод по складан-ню електронних схем або спеціалізована швейна фірма, яку можна знайти у типовій експортній промисловій зоні.

Це говорить про те, що коли вільні економічні зони по-винні служити одним з непрямих каналів експорту обробле-них природних ресурсів, або, скромніше, інструментом зао-хочення до використання вітчизняних ресурсів, то слід при-ділити значну увагу розміщенню, розмірам, проектуванню та територіальному плануванню таких зон. Основна ідея по-лягає в тому, що коли вільні економічні зони будуть спроек-товані на зразок моделей класичних експортних промисло-вих зон країн нової індустріалізації, то вони можуть вияви-тися неспроможними використати одну з найбільших порівняних переваг країни, а саме, її величезні природні ресурси та сировину.

Проектантам вільних економічних зон слід ретельно вив-чити ще два аспекти досвіду діяльності експортних промис-лових зон. Одним з них є досвід Китаю, де існують дуже ве-ликі спеціальні економічні зони. Другий -- це досвід деяких країн, що розвиваються (наприклад, Домініканської Респуб-ліки, Маврікію, Мексіки та Шрі-Ланки), де діють іноземні інвестори з інших країн, що розвиваються, а підприємства мають малі і середні розміри. Особливий інтерес викликає ки-тайська модель, оскільки це перший досвід функціонування ду-же великих зон, де вже раніше існувала промисловість і густонаселені райони. Якщо врахувати передбачувані розміри деяких зон, ця модель може бути більш доречною (як у своїх позитивних, так і негативних аспектах), ніж моделі, що їх пропонують набагато менші індустріальні парки, встановле-ні у вигляді експортних промислових зон в інших країнах. Сьогодні, безперечно, поки що дуже рано робити тверді вис-новки про китайський досвід у цій галузі, однак поступово про-ливається світло на ряд важливих питань. Одне з них, наприк-лад, полягає у відносно високих інфраструктурних витратах на спеціальну економічну зону китайського зразка порівняно з об-сягом прямих зарубіжних інвестицій. Другим є складність економічних, фінансових та промислових взаємозв'язків між зоною і рештою економіки приймаючої країни, з одного бо-ку, і між зоною та зовнішнім світом -- з другого. У цьому плані Китай може розглядатися не стільки як модель, скіль-ки як лабораторія, де випробовуються нові рішення та нові шляхи діяльності.

Ще одним цікавим уроком є засоби, за допомогою яких окремі країни намагалися залучити малі та середні фірми і фірми країн, що розвиваються, до своїх експортних промис-лових зон. Різні види зон звичайно плануються як інстру-мент сприяння іноземним прямим інвестиціям з боку віднос-но великих та добре функціонуючих фірм. Проте досвід по-казує, що великі транснаціональні корпорації звичайно не по-требують стимулювання пільгами та можливостями експор-тних промислових зон для того, щоб вкласти інвестиції у конкретну країну. Перш за все, вони звичайно уже діють у масштабах всього світу і достатньо досвідчені для того, щоб успішно функціонувати у звичайному середовищі практично будь-якої країни. Якщо ж умови якоїсь країни надто неспри-ятливі, то стимули, що їх пропонують експортні промислові зони, у більшості випадків неспроможні заохотити компанію до зміни своєї стратегії світового розвитку. Це є однією з головних причин того, що у більшості країн інвесторами у віль-них економічних зонах звичайно є не добре відомі трансна-ціональні корпорації, а менші фірми, що нерідко вперше ви-ходять на ринок зарубіжних інвестицій. Це викликає великі проблеми у справі презентації новоствореної зони: ці зусилля мають бути спрямовані скоріше на потреби менших підприємств, ніж інтереси відомих великих транснаціональних корпорацій. Інтереси вільних економічних зон у новоутворе-них країнах полягають не тільки в тому, що фірми менших розмірів з промислове розвинутих чи нових індустріальних країн можуть гармонійно доповнювати більші фірми, а й у їх більшій гнучкості та швидшому реагуванні. Враховуючи по-требу якнайшвидшого залучення іноземних інвесторів для за-доволення настійних потреб внутрішнього ринку, ці фірми мо-жуть виявитися кращою короткочасною альтернативою, ніж значно більші підприємства, які звичайно реагують досить повільно і діють з набагато більшими елементами бюрокра-тизму.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8