Ці положення одержали розвиток у Декларації Генеральної асамблеї ООН про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин 1992 року. Держави зобов'язані охороняти «на їхніх відповідних територіях існування і самобутність» таких меншин і заохочувати створення умов для розвитку цієї самобутності.

Висновки

Підводячи підсумок цього дослідження присвяченого праву націй на самовизначення, на мою думку є сенс сформулювати декілька важливих тез:

Нації є етно-політичними або політичними спільнотами, що утворилися в нові і новітні часи як передумова або наслідок процесу суспільної модернізації одного або кількох етносів.

Складність і різноманітність процесів націогенезу, різні прояви сутності і суспільних функцій націй породжує багатство теоретичних підходів до їх інтерпретації. Серед них виділяються: суб'єктивістський підхід (в т.ч. і соціо-біологічний), що розпадається на етнічний та політичний.

До об'єктивних передумов формування сучасних націй належать: становлення ринкових відносин в економіці і подолання станового поділу суспільства; перехід до демократичних форм урядування; виникнення нової, уніфікованої, єдиної для всього суспільства високої культури і мови; формування громадянського суспільства, перехід від підданської до громадської політичної культури, поширення ідей політичної рівності і народного суверенітету.

До суб'єктивних чинників формування націй належить консолідуюча діяльність держави (панівних політичних еліт), інтелектуально-духовних еліт та політичних контреліт.

Процес перетворення етносу в націю, вихід його на арену політичного життя має назву національного відродження. Цей термін означає також відновлення нацією втрачених позицій в економічній, духовній і політичній сфері. Відродження пов'язане з піднесенням етно-національного життя та модернізацію всіх його сфер.

До головних інтересів, що перетворюють народ в націю, в суб'єкта політичного процесу належать: збереження своєї ідентичності і культурно-мовної самобутності, свобода самовияву, подальша консолідація, утвердження і захист власного суверенітету, створення і захист своєї державності, налагодження стосунків з іншими націями і державами.

Національний суверенітет - це повновладдя нації, оволодіння нею усіма можливостями розпоряджатися своєю власною долею. Найпоширенішою формою його утвердження і захисту є національна держава.

Сучасні правові і політичні норми міжнародного співжиття визнають за націями право на самовизначення і утворення незалежних держав, але практика застосування цього принципу складна і суперечлива. З-поміж усіх підстав для самовизначення націй світове співтовариство сьогодні акцентує на двох: життєздатності майбутньої держави; здатності народу її створити не загрожуючи миру і інтересам інших народів.

Процеси національного відродження, рух нації до політичної незалежності, до створення своєї державності отримали назву націоналізму в його найширшому значенні. Націоналізмом називають також ідейно-політичні течії та рухи, що виступають на захист інтересів певної нації. Націоналізм буває демократичний і право-радикальний (екстремістський). Його крайніми формами є шовінізм, расизм, фашизм.

Правосуб'єктність націй, що борються, як і правосуб'єктність держав, носить об'єктивний характер, тобто існує незалежно від чиєї-небудь волі. Характерною рисою сучасного міжнародного права є визнання і затвердження в міжнародному житті принципу рівності і самовизначення народів. Саме народів, а не націй, тому що в Статуті ООН цей принцип закріплений у якості загальновизнаної норми міжнародного права. Така позиція ООН обґрунтовується, очевидно, тим, що існують поліетнічні і моноетнічні народи. І якби був проголошений принцип самовизначення націй, то його застосовування до поліетнічних народів було б некоректним. Водночас слід зазначити, що узвичаєного в рамках світового співтовариства поняття «народ», незважаючи на наявні в доктрині міжнародного права більше 100 формулювань, немає дотепер. Судячи зі світової практики здійснення права народів на самовизначення, у тому числі й у тих випадках, коли це проходило під спостереженням ООН, поняття «народ» містить у собі плем'я, групу племен, народність, етнічну націю, релігійну спільність, мовну спільність.

Тому, говорячи про право народів, ми фактично говоримо про право націй, що його складають, або можна говорити про єдину політичну націю (при поліетнічно-сті народу), що претендує на реалізацію свого права на самовизначення. Нація ~ це історична спільність людей, які мешкають на певній території і володіють єдністю політичних, економічних, соціально-культурних укладів життя і спільністю мови. Таке спільне функціонування протягом тривалого історичного відтинка часу формує співтовариство, що має спільну самосвідомість своєї єдності і фіксовану самоназву. У такого співтовариства з'являється менталітет, що відрізняє його від інших людських співтовариств. Політико-юридичною основою міжнародної право-суб'єктності націй слугує національний суверенітет. Проте на цій основі мають самостійний міжнародний статус лише ті нації і народності, що ще не мають власної державності і котрі ще не реалізували право на самовизначення у формі створення суверенної держави або у формі добровільного входження до складу якоїсь держави. У Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 14 грудня 1960 року, підкреслюється, що народи відіграють вирішальну роль у досягненні своєї незалежності, що в силу права на самовизначення вони у відповідності зі своєю вільно вираженою волею установлюють свій політичний статус. У Декларації про принципи міжнародного права 1970 року ці положення знайшли своє розширювальне тлумачення. У документі говориться: «Всі народи мають право вільно визначати без утручання ззовні свій політичний статус і здійснювати свій економічний, соціальний і культурний розвиток, і кожна держава зобов'язана шанувати це право відповідно до положень Статуту ООН». У процесі боротьби за незалежність нація або народ вступає в правовідносини, об'єктом цих.відносин слугують головним чином питання утворення суверенної держави. Відповідно, основні права нації, народу, що бореться, безпосередньо виникають із принципу самовизначення. У їх числі виділяються права: вступати у відносини з державами і міжнародними організаціями; направляти офіційних представників для ведення переговорів із державами і для їхньої участі в роботі міжнародних організацій і міжнародних конференцій; брати участь у створенні міжнародно-правових норм і самостійно реалізовувати чинні норми; застосовувати в будь-якій формі опір проти метрополії, користуватися в процесі боротьби міжнародно-правовим захистом і одержувати необхідну допомогу від держав, міжнародних організацій, а також від інших націй і народностей, що борються. Наприклад, арабський народ Палестини в боротьбі з Ізраїлем, що окупував арабські території, домагається задоволення своїх законних національних прав і створення самостійної Палестинської держави відповідно до рішень ООН (Резолюція Генеральної Асамблеї ООН № 181 (II) від 29 листопада 1947 року). Організація визволення Палестини, що реалізує міжнародну правосуб'єктність свого народу, одержала статус постійного спостерігача ООН, стала членом Ліги арабських держав, по цьому колу проблем вона підтримує зв'язки і співробітничає з Ізраїлем -- державою, що контролює цю територію, багатьма міжнародними міжурядовими організаціями і державами. Беручи участь у конкретних міжнародних відносинах, нація, що бореться, набуває додаткових прав і захисту. Для того щоб нація могла бути визнана суб'єктом міжнародного права, вона повинна відповідати певним умовам: повинна знати і вказувати територію, на якій вона припускає організацію своєї держави;

повинна мати в наявності військові формування; повинна мати політичний центр або організацію, визнану в якості такої, що повинна мати тісний зв'язок із населенням країни і якій будуть підпорядковуватися зазначені військові формування; повинна бути визнана певним чином міжнародними структурами. Розрізняють права, котрими уже володіє нація (вони витікають із національного суверенітету), і права, за володіння якими вона бореться (витікають із державного суверенітету). Після реалізації свого права на самовизначення і створення національної держави нація як суб'єкт міжнародного права припиняє своє існування і починає функціонувати на міжнародній арені в якості держави. Таким чином, суверенітет нації, що бореться за національне визволення, характеризується тим, що він не залежить від визнання її суб'єктом міжнародного права з боку інших держав; права такої нації охороняються міжнародним правом; нація від свого імені вправі застосовувати примусові заходи проти порушників її суверенітету.

На сьогоднішній день, за словами колишнього Генерального секретаря ООН Бутроса Галі, у світі нараховується “близько 500 націй, що ведуть боротьбу за своє самовизначення і побудову власних держав”. Частина з них входить до створеної 1991 р. альтернативної до ООН Організації непредставлених народів. За прогнозами деяких аналітиків, “у найближчі 30-40 рр. на планеті утвориться ще близько 100-110 нових національних держав, переважно за рахунок розпаду федеративних покручів, які є перехідними утвореннями від імперій до самостійних національних держав”.

Існування такої величезної маси людей, національні права яких щодня брутально зневажаються, свідчить лише про те, що до гармонізації етнополітичних відносин у світі ще надто далеко. Принцип національного самовизначення, що є єдиним способом дотримання інтересів всіх без винятку етносів, що замешкують Землю, ще не має умов для належної своєї реалізації. На сьогодні принцип національного самовизначення, будучи (на словах) всезагально визнаним, є однією з найчастіше порушуваних норм міжнародного права.

Принцип національного самовизначення є ключовою теоретичною підставою гуманістичної національної політики, основаної на принципах рівності онтологічних статусів всіх без винятку етнонаціональних спільностей, що замешкують Землю, і праві кожної з них на реалізацію свого соціокультурного потенціалу. Поза цим принципом неможливий справжній демократизм і паритетність у міжнаціональних відносинах. Більше того, поза цим принципом неможливе здійснення суверенітету особистості, оскільки неможливе дотримання індивідуальних прав людини без дотримання колективних прав тієї етнокультурної спільності, до якої ця людина належить.

Принцип національного самовизначення повинен мати пріоритет перед принципом т.зв. “територіальної цілісності” багатонаціональної імперіалістичної держави, до складу якої входять етнічні терени самовизначуваного етносу.

Принцип національного самовизначення виник як наслідок синтези ідей народного суверенітету та національної самоцінності, як наслідок, так би мовити, 1789 та 1848 років, сполучення яких стало можливим через демократію в ідеї національної держави.

Проблема реалізації національного самовизначення досі залишається відкритою. З одного боку, цей принцип визнається всіма суб'єктами міжнародного права. З іншого -- на заваді його реалізації стоять прагматичні геополітичні інтереси, у т.ч. -- інтереси найбільш потужних держав світу. Тому людству ще належить винайти оптимальні шляхи поєднання національно-політичних прагнень народів і реальних можливостей трансформації світового політичного устрою.

Література

1. Барсегов Ю. Право на самоопределение -- основа демократического разрешения межнациональных проблем. -- Єреван, 1989.

2. Берлін І. Культурне самовизначення та неагресивний націоналізм // Мала енциклопедія етнодержавознавства / за ред. Ю. Римаренка. -- К., 1996.

3. Бочковський О. Наука про націю та її життя. -- Нью-Йорк, 1958.

4. Бурдье П. Социальное пространство й генезис «классов» // Бурдье П. Социология политики. -- М., 1993.

5. Гердер Й.-Г. Идеи к философии истории человечества. -- М., 1947.

6. Дністрянський С. Нова держава. -- Відень-Прага, 1923.

7. Енгельс Ф. Про розклад феодалізму і утворення національних держав // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. -- К., 1964. -- Т. 21.

8. Іванченко І. Етнічний сепаратизм // Мала енциклопедія етнодержавознавства.

9. Картунов О. Велика Французька революція // Мала енциклопедія етнодержавознавства.

10. Княжинський А. Дух нації. Соціологічно-психологічна студія. -- Нью-Йорк -- Філадельфія -- Мюнхен, 1959.

11. Копейчиков В., Селіванов В. Автономізація // Мала енциклопедія етнодержавознаства.

12. Крылов А. Сепаратизм в странах Востока, -- М., 1992.

13. Крылов А. Сепаратизм: истоки й тенденции развития. -- М., 1990.

14. Левинський В. Народність і держава. -- Київ--Відень, 1919.

15. Ленін В. Підсумки дискусії про самовизначення // Ленін В. Повне зібрання творів. -- К., 1972. -- т.ЗО.

16. Лисяк-Рудницький І. Формування українського народу і нації // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: у 2-х т. -- К., 1994. -- т. 1.

17. Манелис Б. Проблема суверенитета й ее значение в совремешшх условиях. -- Ташкент, 1964.

18. Маруховська О. Автономія в унітарній державі (сутність і ознаки) // Мала енциклопедія етнодержавознавства.

19. Мелащенко В. Основи конституційного права України. -- К., 1995.

20. Махновський М. Самостійна Україна. -- К.--Львів, 1991.

21. Моріч А. Спроба нового підходу до історичного дослідження національних меншин в Австрії // Етнічні меншини Східної та Центральної Європи. Компаративний аналіз та перспективи розвитку / за ред. В. Євтуха, А. Зуппана. -- К., 1994.

22. Павленко Ю. Етнос та соціодинаміка національної культури //Онтологічні проблеми культури/ за ред. Є. Бистрицького. -- К., 1994.

23. Права человека. -- М., 1990.

24. Рабинович П. Національна держава // Мала енциклопедія етнодержавознавства.

25. Ратнеръ М. Предісловіе // Шпрингеръ О. Національная проблема (Борьба національностей въ Австріи). -- СПб., 1909.

26. Ребет Л. Теорія нації. -- Мюнхен, 1955.

27. Римаренко Ю. Громадянське суспільство і національна сфера. // Етнонаціональний розвиток України / за ред. І. Кураса та Ю. Римаренка. -- К., 1993.

28. Римаренко Ю. Громадянське суспільство і національна сфера // Мала енциклопедія етнодержавознавства.

29. Розумний М. Справа честі. -- К., 1995.

30. Сміт Е. Національна ідентичність. -- К., 1994.

31. Старосольський В. Теорія нації. -- Відень, 1922.

32. Субтельний О. Україна: історія. -- К., 1991.

33. Усенко І. Самостійність // Мала енциклопедія етнодержавознавства.

34. Хабермас Ю. Гражданство й национальная идентичность // Хабермас Ю. Демократия. Разум. Нравственность. -- М., 1995.

35. Чотири Універсали. -- К., 1990.

36. Шевченко О. Історія держави і права зарубіжних країн. -- К., 1994.

37. Шелухин С. Україна -- назва нашої землі з найдавніших часів. -- Прага, 1936.

38. Шкляр Л. Субнація // Мала енциклопедія етнодержавознавства.

39. Бекіров Н. За правом на самовизначення // Політика і час. -- 1995. -- N0 5.

40. Білинський А. Народ, нація, держава // Віче. -- 1994. -- № 9.

41. Гейзінга Й. У тіні завтрашнього дня // Універсум. -- 1996. -- № 1-2.

42. Геллнер Э. Нации й национализм // Вопросы философии. -- 1989. -- N0 7.

43. Додонов Р. Некоторые аспекти Этатического подхода к определению понятия «нация» // Константы. -- 1995. -- № 1.

44. Егберт Я. Виникнення нової системи національних держав // Мала енциклопедія етнодержавознавства.

45. Зейну А. Самоопределение народов в контексте обострения межнациональньїх отношений // Социально-политический журнал. -- 1992. -- № 9.

46. Зенгхаас Д. Етнічні конфлікти: причини та шляхи розв'язання // Політологічні читання. -- 1994. -- № 2.

47. Каспэ С. Национализм й космополитизм в современном мире // Свободная мьюль. -- 1993. -- № 4.

48. Нагорна Л. Парадигми геополітики і пастки етноетики: українсько-російський контекст // Віче. -- 1995. -- № 9.

49. Нагорна Л., Савельєв В. Сучасні етнічні процеси у контексті конфліктології // Український історичний журнал. -- 1993. -- № 9.

50. Пархоменко Т. Сепаратизм і справедливість // Політика і час. -- 1995. -- № 6.

51. Ребкало В. Національна держава: суверенітет і соціальний обов'язок // Політологічний вісник. -- 1994. -- Вип. 2.

52. Рудакевич О. Суверенітет української нації -- головна політична проблема посткомуністичної України // Розбудова держави. -- 1996. -- N0 5.

53. Свідзинський А. Українська національна ідея та шляхи її втілення // Універсум. -- 1996. -- № 11-12.

54. Тишков В. Об идее нации // Общественные науки. -- 1990. -- № 4.

55. Тишков В. О природе этнического конфликта // Свободная мысль. -- 1993. -- № 4.

56. Трохимчук С. Геополітичні уроки XX століття // Універсум. -- 1996. -- № 1-2.

57. Федотов Г. Доля імперій // Сучасність. -- 1993. -- № 1.

58. Хайек Ф. Дорога к рабству // Новый мир. -- 1991. -- № 7.

59. Політична думка. -- 1995. -- № 2-3.

60. Проценко О., Чепинога В. Походження свободи. -- К.., 1996

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6