Практично ці конституційні засади врегульовані і відповідних статтях кримінально-процесуального закону (ч.2 ст.15, ст.22; ч.1 ст.237, п.2 ст.213, ч.2 і 4 ст.327) і є обов'язковими для всіх стадій кримінально-процесуальної діяльності органів досудового слідства і суду, яка здійснюється ними у спеціально визначених процесуальних формах.

Отже, розкрити злочин - це не тільки пізнати і зафіксувати, а й засвідчити і доказати його обставини і винуватість конкретних осіб, зробити одержану про них інформацію доступною і переконливою для використання іншими правоохоронними органами і судом при вирішенні справи.

Засвідчення ж встановлених обставин розкритого злочину здійснюється тільки в порядку і на основі процесуального доказування, як діяльності органів розслідування, прокуратури, суду (судді) з участю інших суб'єктів процесуальної діяльності по збиранню, закріпленню. Перевірці й оцінці фактичних даних та їх процесуальних джерел, необхідних для встановлення істини у справі і для вирішення завдань кримінального судочинства [45, с.69].

Що до змісту і суті процесуального доказування в процесуальній літературі мали місце багато пропозицій, нерідко таких, що взаємно виключають себе. Так, А.О. Старченко, наприклад, характеризував судове доказування виключно як мислену (логічну) діяльність. С.В.Курильов розглядає дане явище, повністю виключаючи з його змісту оцінку доказів. Сучасними теоретиками ні перша, ні друга з цих позицій не підтримана, оскільки, на думку переважної більшості із них, кримінально-процесуальне доказування не повинно зводитись лише до мисленої діяльності, до логічних операцій з відомостями, знаннями, поняттями; здебільшого доказування - це правозастосовча діяльність, спрямована на встановлення значимих для справи обставин, яка завершується обґрунтуванням кінцевого рішення по справі.

У зміст процесуальної діяльності органів дізнання, слідчих, прокурорів, суду (суддів), пов'язаної з процесом доказування у кримінальній справі включають збирання, закріплення, перевірку, оцінку доказів і “посвідчувальний” момент [31, с.58]. Ці види діяльності іменуються елементами процесу доказування. У даному випадку названо п'ять складових частин аналізованого явища. Однак, деякі вчені по-своєму визначають зміст кожної з них, тому в літературі можна зустріти й інші їх поєднання.

Так, В.Д.Арсеньєв, М.М.Михеєнко, В.Т.Нор. В.П.Шибіко в цій діяльності вбачають тільки три складових: збір (формування), перевірку (дослідження), оцінку доказів.

Фаткулін Ф.Н., Жогін М.Б. додають до цього переліку побудову і динамічний розвиток версій у справі, а також обґрунтування висновків [31, с.265].

Автори “Теорії доказів в радянському кримінальному процесі”, зокрема Якубович М.А., наполягають на наявності такого елементу, як “закріплення доказів”. До того ж у збирання вони включають: виявлення, отримання, процесуальне закріплення і надання “доказових матеріалів”. Окрім того, М.А.Якубович вважає, що у зміст цих елементів також входять: “... пошук (розшук), виявлення і отримання (вилучення) наявної в доказах інформації. Процесуальне закріплення, залежно від способу, поділяють на “складання протоколів, а також винесення постанов (ухвал) про приєднання до справи речових доказів” [27, с.196].

Деякі автори, зокрема, як вже було згадано С.В.Курильов, зовсім виключають зі змісту процесу доказування оцінку доказів, стверджуючи, що цей процес підпорядковується “об'єктивним закономірностям людського мислення і процесуальній регламентації не підлягає. А отже, не може входити в процес доказування, що регламентується нормами процесуального права”.

Видається, що, якщо штучно не встановлювати які-небуть межі між елементами і не лякатись повного або часткового поглинання одного з них іншим, у загальному вигляді кримінально-процесуальне доказування являє собою єдність наступних видів діяльності:

побудова і динамічний розвиток слідчих версій по справі;

пошук;

виявлення;

отримання;

надання (представлення) доказів учасниками процесу або іншими особами;

складання протоколів та деяких інших процесуальних документів про докази;

порівняння (перевірка) зібраних доказів;

оцінка наявних засобів доказування по кримінальній справі;

елемент засвідчення доказів та їх джерел;

обґрунтування висновків [30, с.97].

Слід зазначити, що хоча закон забороняє проведення слідчих дій до порушення кримінальної справи (за виключенням огляду місця події, накладення арешту на поштову і телеграфну кореспонденцію і прослуховування телефонних розмов), доказування має місце не тільки на стадії досудового слідства і в суді, а й на стадії порушення кримінальної справи, що саме рішення про порушення або відмову в порушенні справи є результатом доказування, що здійснювалось до його прийняття в формі доказування, передбаченого ст.97 і іншими статтями КПК України. Отже, з позиції розкриття злочинів, як процесуальної діяльності, доказування - це не лише пошуково-пізнавальні дії по збиранню, перевірці й оцінці одержаної інформації в значенні доказів, які здійснюються у зв'язку з розслідуванням та розглядом судом кримінальних справ, а й процесуальна діяльність по перевірці заяв та повідомлень про злочини, виявленню їх ознак, обґрунтуванню рішень про порушення або відмову в порушенні кримінальних справ. Забезпечуючи можливість пізнання і засвідчення обставин злочину, який необхідно розкрити, доказування виступає як врегульована законом процесуальна форма вирішення цього завдання. Розслідування злочину - це результат сполучення, пізнання і доказування. Тому розслідуваним і розкритим може бути визнано лише той злочин, обставини якого в повному обсязі доказані в установленому законом порядку [37, с.45].

Слід зазначити, що хоча негативні обставини у викладеному їх визначенні в роботі прямо не вказані в ст.64 КПК, але вони за своїм походженням і характером сприяють повноті і всебічності доказування обставин події злочину і винуватості осіб, які причетні до цього, своїм змістом і закономірностями виникнення, а також ситуаційними чи побічними зв'язками, після достовірного з'ясування яких, негативні обставини набувають значення побічних доказів. На такий зв'язок негативних обставин з певною обстановкою місця події може, зокрема, вказувати локальний або периферійний менш запилений слід певного розміру і форми на письмовому столі або на інших площинах. Зокрема, він говоритиме, що тут знаходився предмет, який під час огляду місця події не виявлений. Слідчий практиці відомі випадки, коли інсценоване під крадіжку з проникненням у сховище розкрадання майна шляхом привласнення було викрито завдяки використанню в процесі доказування в якості побічних доказів саме таких негативних обставин [24, с.63].

Комерційна фірма орендувала на території однієї з військових частин Львівського гарнізону два тимчасово вільних складських приміщення. Там зберігалась вітчизняна та імпортна побутова техніка. В кінці березня 1992 р. Комірник цієї фірми заявив у прокуратуру про те, що з одного із складських приміщень командуванням військової частини викрадено значну кількість побутової техніки. У якості доказу такого припущення наводився факт наявності у командира другого ключа від воріт складу. Останній наявності у нього ключа не заперечував, представив його слідчому, але категорично відмовився від причетності до крадіжки. Він заявив, що ключ зберігався у його службовому сейфі і ніхто ним скористатись не міг. Оглядом місця події було встановлено, що видимих слідів проникнення у складське приміщення як і слідів рук, взуття і т.д., виявлено не було. Експерт-криміналіст, оглянувши навісний замок, який замикав вхідний замок попередньо заявив, що він стороннім предметом не відкривався (згодом була призначена криміналістична експертиза, результати якої підтвердили попереднє припущення). Подальшим оглядом слідчий виявив на верхній полиці пристінного стелажу, покритій по всій площині шаром пилу, декілька місць, на яких пил був відсутній. Складалось враження, що на цих, невеликих за розміром місцях недавно знаходились предмети прямокутної форми, швидше за все - якісь коробки. Комірнику було задано запитання - що лежало на верхніх полицях стелажу? Той категорично заявив, що там нічого і ніколи не зберігалось через незручність вкладування. Тоді слідчий у всіх подробицях довідався від комірника про кількість і вигляд викраденого. Зі слів комірника, серед викраденого були також, 4 фени імпортного виробництва, які були упаковані в картонні коробки. Недостача підтверджувалась також відповідними документами. Комірник заперечив можливість знаходження викраденого у сусідньому складі. Тільки після цього слідчий оглянув другий склад, незважаючи на попередження комірника, що це даремна витрата часу і сил. Коли ж було знайдено всі 4 фени, заховані у запакованій коробці з-під телевізора марки “Електрон” і після експериментального розміщення їх на не запилених місцях на вже згаданій площі, комірник заявив, що має місце непорозуміння і попросив не порушувати кримінальної справи. Остання, зрештою, була порушена і завершена обвинувальним вироком суду [60, с.82].

Слідчій практиці відомі випадки, коли наявність на знайдених у будинку чи помешканні сокирі, лопаті, вилах і т.д. слідів крові, схожою за групою з кров'ю потерпілого, вказувало на те, що предмети могли бути знаряддями вбивства. Так інсценоване умисне вбивство під час сварки за землю між сусідами в одному з сіл Закарпатської області, вдалось розкрити саме завдяки знайденим у винного господарським вилам (знаряддя вбивства), на яких було виявлено залишки крові вбитого [39, с.82].

Всебічне, повне і об'єктивне розслідування обставин злочинів - завдання всього процесу доказування. Але, в першу чергу, воно повинно бути вирішене на стадії досудового слідства. Доки воно не виконане, розслідування не може вважатись закінченим. А це означає, що в розслідуванні, як ретроспективному процесі пізнання і доказування обставин минулої на момент її провадження події, яка встановлюється на основі її матеріальних слідів та ідеальних образів у свідомості осіб, які є носіями інформації про неї, органи, які його здійснюють, повинні довести не лише те, що розуміється під подією злочину. Вони повинні також доказати всі наявні види відображень та їх зв'язки як на місці події, так і в поведінці учасників, включаючи різні матеріальні зміни і неузгодженості, протиріччя в показаннях, станах і діях конкретних осіб. Доказуванню підлягають винуватість підозрюваних та всі інші обставини справи. Тільки цим буде забезпечено в повному об'ємі розкриття того, що відбулось, включаючи ознаки ситуаційно-супутніх та випадкових побічних явищ [20, с.71].

Це не означає, що доказування вказаних обставин не здійснюється в суді і суд не є суб'єктом доказування. Однак, завданням судового доказування не є розкриття злочинів (до цього моменту вони вже розкриті органами дізнання і досудового слідства), а розгляд і вирішення кримінальних справ по суті. Відповідно до ст.ст. 62, 124,129 Конституції України тільки суд має право визнати підсудну особу винною у злочині та призначити їй покарання, передбачене КК України.

Отже як “колективна процесуальна діяльність” [45, с.65], що здійснюється на основі визначених чинним кримінально-процесуальним законодавством принципів, що утворюють її процесуальну форму, взаємопов'язані завдання і функції, які виконуються системою уповноважених органів, кожний з яких має свою компетенцію і відносну автономію в рамках системи кримінального судочинства і її цілей, розкриття злочинів здійснюється в межах повноважень кожного з них. Органи дізнання і досудового слідства вирішують завдання швидкого і повного розкриття злочинів, а суд - завдання вирішення по суті кримінальних справ про конкретні злочини, як результату пізнання і доказування, що здійснювалось в стадіях порушення кримінальних справ і досудового слідства. Розкриття злочинів відображається в обвинувальному висновку та інших підсумкових процесуальних актах. Не виступаючи підставою для призначення покарання судом, обвинувальний висновок констатує доказ події злочину, вини обвинуваченого і інші фактичні дані та їх джерела в кримінальній справі, в тому числі виявлені і досліджені негативні обставини та їх відношення і зв'язки (ситуаційні і побічні) з подією злочину та поведінкою конкретних її учасників, а також засновану на доказах переконливість органів дізнання, слідчого і прокурора про розкриття злочину, при якій справа направляється на вирішення суду [18, с.50].

Безумовно, обвинувальний висновок не є актом, яким вирішується кримінальна справа, після його складання і затвердження процес доказування в ній продовжується у процесуальній формі судового розгляду, як гласного, всебічного, повного і об'єктивного дослідження події злочину, винуватість підсудного та всіх інших обставин, до яких відносяться і фактичні дані про негативні обставини, які були виявлені, оцінені і засвідчені на попередніх стадіях судочинства як побічні доказові факти про ситуаційне чи побічне їх походження та значення в системі достовірно встановлених доказів [51, с.76].

Не підтвердження окремих положень обвинувального висновку при розгляді кримінальної справи в суді, в тому числі про суть і зв'язок з подією злочину негативної обставини або недослідженість її доказового значення, свідчить про те, що його не можна розглядати, як процесуальний акт, що повністю фіксує факт розкриття злочину. У цьому разі дане положення не відображає цей факт, як з'ясований, оскільки в більшості випадків, органи, які проводили розслідування не виконали на цей раз поставлені перед ними завдання, не повністю дослідили певну обставину події злочину чи не врахували наявність ситуаційного (побічного) процесу, не дослідили його доказове значення у справі.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9