ООН має стимулювати процес становлення взаємозв'язаного й цілісного світу, сприяти пошуку загальнолюдського консенсусу. Людство має зберегти цивілізацію, зробити її безпечною для всіх. Але хіба приклади останніх подій у Югославії, країнах --колишніх республіках СРСР не є свідками паралельних процесів -- війн, ворожнечі, розбрату, невпорядкованої стихійності? Хіба ці явища не підводять нас до такої межі, за якою починається лихо для всіх?

Отже, сьогодні стає абсолютно неможливим і вкрай небезпечним розвиток "за рахунок іншого", за рахунок обмеження прав і свобод людини і народів.

Корінні зміни у світі відбуваються і відбуватимуться. Але внутрішні революційні національно-визвольні процеси не можуть досягти своєї мети, якщо ігноруються загальнолюдські інтереси, не використовуються досягнен-ня людства, можливості рівноправного співробітництва. Завдання полягає в тому, щоб, з одного боку, не допустити втручання у ці внутрішні процеси, а з іншого -- світовому співтовариству навчитися формувати і скеровувати про-цеси таким чином, щоб зберегти і зміцнити мир і міжнародну безпеку, зберегти цивілізацію. Внутрішні процеси мають стати чинником взаємозбагачення, взаємопритяг-нення. ООН повинна навчитися знаходити баланс інте-ресів між цінностями внутрішнього розвитку і інтересами всього людства, вона має започаткувати й зміцнити інтернаціоналізацію діалогу і переговорного процесу. Цей діалог, який забезпечував би нормальний і конструктив-ний хід міжнародного процесу, потребує постійної і активної участі всіх країн і народів. І ніхто краще, ніж ООН для цього не пристосований.

Треба відзначити, що в географії регіональних кон-фліктів останнім часом відбулися істотні зміни. Якщо раніш конфлікти відбувалися здебільшого в "третьому світі", де і без того є немало бід, проблем великого масштабу, то останнім часом "пальма першості" тут перейшла до країн колишнього "світу соціалізму" -- Югославії, інших країн Східної і Центральної Європи, країн -- колишніх республік колишнього СРСР.

Безперечно, що нині загроза не тільки регіональному, а й глобальному миру йде саме від зазначеного регіону, який вимагає особливої уваги з боку такої міжнародної організації, якою є ООН. її діяльність тут має бути ефек-тивнішою. Треба значно розширити співробітництво ООН з регіональними організаціями. Насамперед це стосується європейських регіональних організацій, зокрема НБСЄ.

В історичному плані проблема постає так: ООН має виходити з розуміння відповідальності частини перед цілим, націй перед людством. Адже внутрішня боротьба в деяких випадках (і не рідких) поширюється за національні кордони, на значні території. Часто нація в пошуках кра-щої долі (що цілком закономірно) відривається від людства, протиставляє себе йому, не бачачи загрози власному виживанню. Все це означає, що перед ООН, як ніколи раніше, гостро постає завдання гармонізації загальнолюдських і національних інтересів. Національна ідея не може протиставлятися загальноєвропейським глобальним процесам.

Безперечно, що кожний народ має право самостійно обирати шляхи і методи свого розвитку, і в цьому плані ООН зробила багато. Неперевершеним здобутком діяльності ООН за всю її історію є Декларація про надання незалежності всім країнам і народам. Цей важливий документ не тільки означав підтримку з боку ООН рухів за національне визволення, створення нових незалежних держав. ООН виявилася досить передбачливою, помітивши певну суперечність між правом націй на самовизначен-ня і правом народів на національну єдність, територіальну інтегральність, цілісність. Саме тому Генеральна Асамблея заявила у вказаній Декларації: "Будь-яка спроба, спрямо-вана на часткове або повне порушення національної єдності і територіальної цілісності країни є несумісною з цілями і принципами Статуту Організації Об'єднаних Націй".

На жаль, ці мудрі слова залишилися в тіні, про них майже не згадують. Однак даний принцип має виключне значення. Останні події в країнах Східної і Центральної Європи, в країнах -- колишніх республіках колишнього СРСР переконливо свідчать про нагальність і життєвість вказаного принципу.

В нинішніх умовах ООН має зробити щось адекватне цьому історичному звершенню. А саме: заявити, що вибір народу має бути відповідальним. Не можна, щоб переважало почуття національного егоїзму. Не можна ігнорувати інтереси інших народів, всього світового співтовариства. І ще одне: не всі засоби можуть бути прийнятними для досягнення нехай і найблагородніших цілей. Свобода вибору не є свободою діяти будь-якими засобами, проливати кгов. Свободи не можна домагатися за рахунок несвободи інших.

ООН має ще багато зробити для сприяння відпові-дальній, виваженій поведінці націй.

За весь час існування ООН принцип невтручання не-рідко використовувався для того, щоб фактично прикрити ним порушення (часто грубі, масові) прав людини, прав національних та інших меншин. Ті, хто порушують ці права, часто-густо при цьому заявляють, що це їхня внутрішня справа, це не предмет для обговорення, для міжнародного форуму тощо. До речі, такий тип "аргументації" нерідко застосовувався представниками колишнього СРСР, а також України, Білорусії в ООН. Як відомо, такою мовою намагався говорити президент Іраку Хусейн, захищаючи свої ідеї в Кувейті, щодо іракських курдів та ін. Але світова громадськість не дала себе ввести в оману.

Всі зазначені події переконливо свідчать про необхідність по-новому, з урахуванням історичного досвіду підходити до оцінки ролі й місця принципу невтручання у внутрішні справи держав. Йдеться не про скасування, а про його певне обмеження, коли постає питання про захист прав людини, прав меншин. На мою думку, саме так і треба записати в Статуті ООН.

У зв'язку з цим у Статуті необхідно ясніше вказати на можливість використання сили щодо тих, хто чинить насильство, підкріпляючи ним масові й систематичні порушення прав людини, прав меншин. При цьому протидія авторів таких злочинних акцій, їх голосування в ООН не може сприйматися міжнародною громадськістю як аргумент проти використання сили з боку ООН. Тут має діяти не консенсус (він просто не буде можливим), а формула "консенсус мінус один". Про це, до речі, йшлося на деяких останніх міжнародних форумах. Але зараз, на мою думку, необхідно сформулювати принципові положення, пов'язані з використанням ООН сили, і включити їх до Статуту ООН.

По-друге, необхідні досить істотні поправки до Статуту ООН, які б визначали, хто є суб'єктом права на самовизначення. Це право належить, як відомо, до фундаментальних принципів міжнародного права. Воно є основним, базовим положенням Статуту ООН. Характерно, що ст.1 §2 трактує цей принцип у поєднанні з принципом рівних прав, що мають народи. Право на самовизначення розвивається в Міжнародному пакті про громадянські й політичні права, а також у деяких інших документах ООН.

І все ж остаточне вирішення цього кардинального питання --хто є суб'єктом цього права -- не досягнуто. Досі, принаймні в XX столітті, це право реалізовувалось здебільшого шляхом звільнення народів від колоніальної залежності. Даний процес ще не завершено. Яскравим прикладом цього є події останнього часу в країнах колишнього СРСР, Східної та Центральної Європи. Тут, звичайно, з'являються нові моменти. Але водночас не можна не бачити, що суб'єкт права на самовизначення і тут ще не визначений. Ця теоретична складність, не-визначеність виявляється і під час практичних спроб вирішення вказаних проблем. Саме про це свідчать гострі національні процеси, що відбуваються у Югославії, Пів-денній Осетії, Нагорному Карабасі, Придністров'ї, інших гарячих точках.

Безперечно, тут позначається слабкість механізмів, на-самперед миротворчих сил ООН та інших процедур. Але в цих проблемах, у цій пасивності ООН виявляються і більш загальні принципові моменти, які потребують нагального вирішення. До них насамперед слід віднести такі:

Як поєднати право націй на самовизначення і з правом іншої нації (чи інших націй) на територіальну цілісність? Як реалізувати право однієї нації на самовизначення таким чином, щоб не припинила існування певна історична територіальна етнічна та інша єдність?

Як поєднати право на самовизначення з правом на стабільні кордони, як уникнути хаосу перекроювання кор-донів і несправедливостей з цим пов'язаних?

Як діяти Організації Об'єднаних Націй у питаннях штучного поділу етнічних територій -- поділу, який, по-перше, реалізувався колоніальними державами, а по-друге, сталінським колоніальним режимом у СРСР?

Для відповіді на ці та аналогічні питання аж ніяк не обійтися без деяких певних критеріїв для визначення суб'єкта самовизначення. Плідну роботу в цьому відношенні провела Г.Старовойтова ("Известия". 1992. №180). Перший її принцип -- це історична приналежність даної території тому чи іншому етносу. Старовойтова справедливо зауважує, що цей критерій, хоча і переоцінюється звичайним етнічним усвідомленням, проте ігнорувати йо-го не можна. Другий критерій -- це сьогоднішня етнічна більшість на даній території чи в даних адміністративних кордонах, що далеко не завжди збігається з історичною етнографією. Третій -- волевиявлення всього населення даної території, визначене шляхом голосування. Мається на увазі й етнічна більшість, й етнічна меншість.

На мою думку, вказані принципи заслуговують на увагу і врахування при виробленні лінії поведінки України щодо перегляду Статуту ООН.

Забезпечувати реалізацію подібних принципів повинна насамперед ООН -- механізм, що має організувати міжнародну силу, щоб зупинити насильство. Але при тому міжнародний механізм має шукати несилове вирішення проблеми -- шляхом політичних переговорів, на основі міжнародне визнаних принципів.

Цей механізм має передбачати заміну функцій ООН щодо припинення насильства функціями підтримання миру.

ООН дає унікальну можливість всім країнам, всім націям збагачувати, зміцнювати почуття взаємозалежності. Це єдино можливий і розумний шлях, яким можна просуватися до реалізації спільних взаємних інтересів всіх членів міжнародного співробітництва у майбутньому. Це передбачає пошук консенсусу сім'єю народів, які об'єдналися в унікальну неповторну міжнародну організацію -- ООН, щоб відповісти колективно і конструктивно на потреби своєї відповідальності. Взаємозалежність такого характеру базується на прагненні до більш демократичного світу.

Історичні події, що відбулися недавно і ще відбуваються в колишньому СРСР, у країнах Східної та Центральної Європи, ведуть до необхідності справжньої взаємодії. Міжнародне співтовариство сьогодні є більш плюралістичним, ніж у дні, коли створювалася ООН. Але цей плюралізм настійно вимагає співробітництва більш масштабного, більш міжнародного і більш конструктивного. Водночас тут діє й інша, досить небезпечна тен-денція. Про неї слушно сказав Генеральний секретар Британської співдружності націй Ш.СЛамфал: "Відхід від діалогу в системі ООН відбувається на фоні відродження націоналізму, який нас веде назад в період до 1939 р. -- антиінтер націоналізму, що ламає структури міжнародного співробітництва, яке будувалося не без жертв, терпеливо, у післявоєнну еру, -- мілітаризму, який означає владу авторитаризму в нашому глобальному товаристві, -- насильству й індиферентності, що підривають основи світового порядку, -- і догматизму, що породжує екстремізм. Саме ця остання тенденція є такою, що викликає найсерйознішу стурбованість, бо може стати поворотним пунктом від концепцій світового порядку, який надихав виникнення Об'єднаних Націй, до більш авторитарного світу, який керується не порядком, але порядок диктується в ньому силою".

Ці слушні застереження потребують пильної уваги людства, якщо воно справді хоче будувати нову систему міжнародного миру та безпеки, хоче бачити ООН міцною, ефективною і справді авторитетною світовою організа-цією.

Висновки

Молоді національні держави у пошуках шляхів самостійного розвитку зазнають великі труднощі (низький рівень економічного розвитку, брак капіталів і передових технологій, недолік підготовлених національних кадрів і т. п.). Крім того, імперіалістичні сили в буржуазних державах прагнуть зберегти країни, що розвиваються, у сфері свого впливу, утримують ключові позиції в їх економіці, здійснюють втручання у внутрішні справи і нерідко підтримують антинародні режими, вдаються в окремих випадках і до прямого військового втручання. Не дивлячись на складне внутрішнє положення і протидію з боку неоколоніалістських сил, розвиваються країни, що раніше знаходилися на периферії історичного прогресу, активно підключилися в останні десятиріччя XX в. до діяльності ООН, виступають за новий і більш справедливий міжнародний економічний порядок, за припинення гонки озброєнь, за мирне рішення регіональних і інших міжнародних конфліктів.

Найважливішою особливістю розвитку сучасного миру є те, що він все більше придбаває цілісний і взаємозалежний характер. У вибухонебезпечній обстановці, коли накопичені величезні запаси руйнівної зброї і зі всією гостротою встало питання про виживання самого людства, політика тотального протиборства і військової конфронтації, рівно як і розпалювання регіональних конфліктів, не має майбутнього. Проблема запобігання нової світової війни і ядерної катастрофи, припинення будь-якої агресії, здатної спричинити небезпечну ланцюгову реакцію, стає загальнолюдською. Без її позитивного рішення неможливі ні суспільний прогрес, ні збереження самої людської цивілізації.

У зв'язку із збільшеною загрозою самознищення людства перед сучасним світом встають сьогодні складні і історично незвичайні питання. Відповіді на них можуть бути одержані перш за все шляхом звернення до історичного досвіду, що відображає в собі загальнолюдські і класові, інтернаціональні і національні початки. В кінці XX в., коли стає все більш очевидним пріоритет загальнолюдських підходів, особливого значення набувають виявлення накопиченого людством загальногуманістичного і загальнодемократичного потенціалу, його використовування в подальшій боротьбі за мир, демократію і соціальний прогрес. Певною мірою відповіді на ці питання покликана дати і історія держави і права зарубіжних країн.

Список використаної літератури та джерел:

1. Действующее международное право т.1

2. Лукашук И. И. Международное право. Общая часть. Учебник. - М.: Издательство БЕК, 1997. - 371с.

3. Международное право: Учебник. Изд. 2-е, доп. и перераб. Отв. Ред. Ю. М. Колосов, В.И. Кузнецов. - М.: Междунар. отношения, 1998. - 624с.

4. Навчальний посібник “Міжнародне публічне право” А.І Дмитрієв, В.І Муравйов\ К.\Юрінком Інтер\2000

5. ООН у системі міжнародних відносин: історичний досвід і перспективи: Ювіл. наук. зб. - К.: Либідь, 1995. - 128с.

6. Тускоз Жан Міжнародне право: Підручник. Пер. з франц. К.: “АртЕк”, 1998.- 416с.

Страницы: 1, 2, 3, 4