е) згода виконавського органу суб'єкта Російської Федерації і відповідного органу місцевого самоврядування, на території якого розташована організація, на здійснення заявленого виду діяльності;

ж) зведення про технічне і метрологічне оснащення підприємства, наявності сертифікованого устаткування, нормативно-технічній документації, підтверджуючих можливість проводити, зберігати продукцію, відповідну стандартам, що діють, здійснювати державний контроль за фактичними об'ємами виробництва, забезпечувати її оптову реалізацію;

з) зведення про стан пропускного і внутрішньооб'єктного режиму, висновок органів Міністерства внутрішніх справ Російської Федерації про оснащеність виробничих і складських приміщень засобами охоронної сигналізації;

и) висновки територіальних органів про відповідність санітарно-епідеміологічним, протипожежним, екологічним нормам і техніці безпеки виробничих і складських приміщень;

к) свідоцтво про атестацію лабораторії по хімічному і технологічному контролю виробництва.

Вимагати від заявника представлення документів, не передбачених в справжньому Положенні, забороняється. Всі документи, представлені для отримання ліцензії, реєструються уповноваженим федеральним органом виконавчої влади по забезпеченню державної монополії на алкогольну продукцію.

1.2 Тенденції розвитку законодавства в сфері ліцензування обігу алкогольної продукції

Аналіз стану управління сферою за останні роки дав змогу визначити три головні етапи. І етап починається після скасування монополії держави, сформованої в умовах командно-адміністративної системи і закінчується 1998 роком, коли знову запроваджується монополія.

Однією з проблем державної регуляторної політики в галузі підприємництва є проведення ліцензування підприємницької діяльності в Україні.

Головними рисами легітимації підприємницької діяльності слід визнати реєстрацію й ліцензування підприємницької діяльності. Реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності в Україні відбувається відповідно до ст. 8 Закону України “Про підприємництво”, прийнятого ще у 1991 р. Цей самий правовий акт регулював, хоча далеко не вичерпно, правовідносини по ліцензуванню сфери підприємницької діяльності. Ліцензування підприємництва кардинально змінено законодавцем у зв`язку із вступом в дію Закону України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності”. Перша редакція Закону України “Про підприємництво” встановлювала лише одинадцять видів підприємницької діяльності, які дозволялось здійснювати при наявності спеціального дозволу (ліцензії). Підкреслимо, що документи на право здійснення певних видів діяльності з метою отримання прибутку видавались суб'єктам, які були зареєстровані як підприємці або юридичні особи, відповідно до статті 8 Закону “Про підприємництво”. Ст. 1 цього Закону визначала підприємництво як самостійну ініціативу, систематичну, на власний ризик діяльність з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг та заняття торгівлею з метою одержання прибутку. Тобто суб'єкти підприємництва визначались у нормативно-правовому акті в загальному вигляді, непридатному, на наш погляд, для практичного застосування. При розгляді, наприклад, критерію “систематичність”, виникають питання. Які кількісні критерії можна вважати достатніми, щоб визначати діяльність як підприємницьку? Скільки разів потрібно укласти певні угоди, щоб таку діяльність можна було визнати систематичною? Не дивно, що в практичній діяльності суб'єктом підприємництва вважають не певну фізичну чи юридичну особу, яка формально підпадає під ознаки, визначені в ст. 1 Закону України “Про підприємництво”, а лише ті суб'єкти, які пройшли всі процедури, згідно ст. 8 того ж Закону. Тобто юридичні наслідки настають після проведення певних процедур, а не виходячи із декларативних положень статті 1 Закону України “Про підприємництво”. Однак, наголосимо, що ліцензуванню підлягала тільки підприємницька діяльність. Вона визначалась виходячи із наявності факту відповідної державної реєстрації суб'єкта. Недоліком такого підходу є те, що відповідно до Закону “Про підприємництво”, аналогічна діяльність, здійснювана організаціями, які не були зареєстровані як суб'єкти підприємницької діяльності, формально вже не підлягала обмеженню.

Згодом перелік видів підприємницької діяльності, які підлягали ліцензуванню, внаслідок лобістських дій окремих політичних сил та органів виконавчої влади не раз доповнювався. З моменту прийняття першої редакції Закону України “Про підприємництво” 7 лютого 1991 р. його стільки доповнювали, що перелік склав понад сто видів у 1997 р. У зв`язку зі стійкою тенденцією щодо збільшення видів підприємницької діяльності, що підлягають ліцензуванню, в липні 1995 р. було прийнято Закон України “Про внесення доповнень до Закону України “Про підприємництво”. Ст. 3 даного Закону була доповнили нормою, згідно з якою визначення видів діяльності, що підлягають ліцензуванню, в інших законодавчих актах, крім цього, не допускається. Втім, це застереження не поширилось на положення законів та інших підзаконних актів України щодо ліцензування, які вже діяли на момент вступу в дію Закону України “Про внесення доповнень до Закону “Про підприємництво” від 13 липня 1995 р. Зокрема, обмеження у здійсненні підприємницької діяльності шляхом ліцензування були встановлені в багатьох законах, наприклад, “Про зовнішньоекономічну діяльність”, “Про банки і банківську діяльність”, “Про телебачення і радіомовлення”.

Таким чином, протягом 90-х років в українському законодавстві, склалося кілька груп нормативно-правових актів, де було встановлювалися обмеження в здійсненні підприємницької діяльності шляхом ліцензування або отримання інших спеціальних дозволів. Такі групи сформувалися в сфері зовнішньоекономічної діяльності, банківської діяльності, валютного регулювання, в галузі телебачення й радіомовлення, в сфері обігу цінних паперів, виробництва й торгівлі алкогольними та тютюновими виробами, в сфері приватизації та інвестиційної діяльності, обігу наркотичних засобів, сфері захисту національного товаровиробника від демпінгового та субсидованого імпорту.

Отже, незважаючи на норму ч. 3 ст. 3 Закону “Про підприємництво”, що забороняла встановлювати за межами цього нормативно-правового акту обмеження у вигляді ліцензування, слід відзначити, що воно все одно набуло масового характеру в багатьох законах.

Діяльність Кабінету Міністрів України в сфері прийняття підзаконних нормативно-правових актів призвела до збільшення кількості ліцензованих видів підприємницької діяльності. Зокрема, в 1997 р. парламент прийняв нову редакцію ст. 4 Закону України “Про підприємництво”, яка скоротила кількість ліцензованих видів діяльності з 112 до 42 і встановила спрощену процедуру отримання ліцензій. Проте за оцінками фахівців Міжнародного центру перспективних досліджень, вже з прийняття першого підзаконного акту - Постанови Кабінету Міністрів України “Про ліцензування підприємницької діяльності” від 03.07.98р. № 1020, що визначила конкретні процедури в ліцензуванні, було згадано не 42, а 54 ліцензованих види діяльності.

Отже, існуючу систему нормативно-правових актів з регулювання сфери ліцензування підприємницької діяльності в 1991-2000 роках можна охарактеризувати як недосконалу й надзвичайно розгалужену. За оцінкою Голови Ліцензійної палати України С. Третьякова „ліцензування, наприклад, у 1999 р. регламентується невиправдано великою кількістю нормативних актів, де діяло 79 Законів України, 204 постанови Кабінету Міністрів України, 79 Інструкцій і 61 відомчий акт (всього 423 документи)”. Така маса документів призвела до відсутності в Україні цілісної дозвільної системи, а також до неконтрольованого зростання кількості видів діяльності, на провадження яких вимагалося отримання ліцензій. До того ж, це породжувало неузгодженість самих нормативно-правових актів, що регулювали обмеження в здійсненні підприємницької діяльності, наявність внутрішніх суперечностей у правовому регулюванні цього процесу. І, як наслідок, ми мали змогу спостерігати неповне й недостатньо ефективне регулювання процесу ліцензування.

Певні кроки в напрямку приведення ліцензійного законодавства в єдину систему намагався зробити й Президент України. Зокрема він видав Указ “Про запровадження дозвільної системи у сфері підприємницької діяльності” від 20 травня 1999 р. Цей указ визначав, що з метою подолання правових, організаційних та адміністративних перешкод для розвитку підприємництва потрібно визнати за необхідне вжити заходів щодо впорядкування правил і порядку одержання суб'єктами підприємництва дозволів. Причому виходити слід з того, що ліцензія є єдиним і достатнім документом, який дає право на зайняття певним видом підприємницької діяльності, що підлягає обмеженню відповідно до законодавства.

Указ Президента як правовий акт нижчої сили дії не змінив норми законів України, але визначив генеральний напрямок дій для органів виконавчої влади і став певним орієнтиром для парламенту. Тому Ліцензійна палата України, яка була на той час центральним органом у сфері ліцензування, розробила проект Закону “Про ліцензування окремих видів господарської діяльності”.

Цей законопроект який вносив ряд кардинальних змін до порядку ліцензування підприємницької діяльності в Україні. Так, розробники пропонували запровадити дозвільний принцип видачі ліцензій на основі визначення спроможності або кваліфікації суб'єкта підприємництва, пропонували запровадити єдиний бланк ліцензій на всій території України тощо.

1 червня 2000 р. Верховна Рада прийняла концептуально новий закон “Про ліцензування певних видів господарської діяльності”.

ІІ етап - період існування державної монополії - триває до 2001 року, коли було ліквідовано спеціально уповноважений орган управління, який розробляв державну політику у сфері, а його функції передані Державній податковій адміністрації України. На ІІІ етапі, що розпочався у 2001 році і триває по цей час, у складі податкової служби утворено Департамент з питань адміністрування акцизного збору та контролю за підакцизними товарами.

Дослідження показали, що за роки незалежності України у розглядуваній сфері не було сформовано цілісної системи державного управління, а запроваджені інституціональні та функціональні механізми впливу виявилися недостатньо врегульованими та ефективними Осадчук Г. Окремі проблеми у сфері ліцензування // Юридичний журнал. - 2003. - № 7. - Ст. 50-53..

Першому етапу формування системи управління згаданою сферою були властиві невизначеність державної політики у реформуванні спиртової, лікеро-горілчаної, виноробної галузей і сфери загалом, що зумовило втрату її ефективного впливу, поглиблення платіжної та фінансової кризи, зростання заборгованості підприємств спиртової та лікеро-горілчаної галузей, несформованість законодавчої бази, невиваженість податкової політики. Система акцизного оподаткування алкоголю через недосконалий механізм сплати, прогалини в законодавстві, існування численних пільг зі сплати податку спричинила скорочення податкових надходжень до бюджету, збільшення масштабів нелегального виробництва й обігу продукції.

Дослідження ІІ етапу запровадження державної монополії у сфері та утворення її органу - Державного комітету України з монополії на виробництво та обіг спирту, алкогольних напоїв виявило невизначеність та неврегульованість управлінських аспектів існування спеціальної монополії. Орган виконував лише обмежені функції, спостерігалися дублювання з функціями інших органів управління, неврегульованість механізмів взаємодії між органами. Зокрема, державне регулювання сфери до 1998 року покладалося на 17 органів виконавчої влади, а після утворення органу монополії стан регулювання сфери суттєвого не змінився, що знижувало ефективність координації дій між ними Крушельницька Т. Акцизне оподаткування алкогольно-тютюнової про-дук--ції як чинник гарантованих надходжень до державного бюджету // Статистика України. - 2003. - № 2 (21). - С. 57-62.

Доведено, що пріоритетність економічних засад політики держави з збільшення надходжень до бюджету за рахунок реалізації алкогольної продукції неминуче сприяють збільшенню її виробництва, і відповідно, рівня споживання в суспільстві. На основі аналізу було встановлено, що за останні роки зі сфери надходило лише 3-4% доходів до Зведеного бюджету України, тоді як у радянські часи - близько 40% (див. таблицю). Політика держави зі збільшення надходжень до бюджету від реалізації алкоголю веде до масштабного зростання споживання продукції в суспільстві, що призводить до непередбачуваних наслідків.

Водночас в останні роки споживання абсолютного алкоголю на душу населення на рік становить 12 літрів, хоча, за даним Всесвітньої організації охорони здоров'я, вживання понад 8 літрів абсолютного алкоголю вважається небезпечним для фізичного і психічного здоров'я людини. Щороку понад 10 тисяч осіб вмирають від вживання неякісної алкогольної продукції гине близько та близько 30 тисяч осіб втрачають здоров'я. Масовим стало споживання алкоголю (слабоалкогольних напоїв) та паління серед молоді, підлітків, жінок, що вже зараз пов'язане зі значно більшими соціальними втратами, ніж незначні економічні вигоди, що отримує держава.

Установлено, що соціальні механізми впливу на сферу загалом не сформовані. Характерним стало мінімальне втручання держави у процеси споживання продукції. Зокрема, послаблення адміністративних заходів боротьби з самогоноварінням, неконтрольована реклама споживання алкоголю і паління, створення виробниками “легких” і “надлегких” сигарет, що підтримує у споживачів шкідливу звичку паління, існування контрабанди і нелегального обігу продукції, що стимулює її реалізацію за значно нижчими цінами, послаблення контролю за якістю, а головне - відсутність засад єдиної державної політики щодо виробництва, обігу та споживання продукції сприяло збільшенню її споживання серед молоді, жінок, підлітків, підвищенню рівня захворюваності громадян внаслідок надмірного вживання алкоголю та отруєння неякісною продукцією.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15